Потоп. Том II

Були навiть такi, хто дивувався, що пан Заглоба так урочисто той роз’iзд проводжае, але вiн пам’ятав, що i Жолкевський та iншi гетьмани мали звичай перехрестити хоругви, що йдуть до бою. Врештi-решт, вiн усе любив робити урочисто, бо це його авторитет в очах жовнiрiв пiдiймало.

Однак як тiльки хоругви зникли вдалинi, вiдразу ж став за них непокоiтись.

– Яне! – закликав вiн. – А може, посилити б iще пана Володийовського людьми?

– Дайте, батьку, спокiй, – замахав руками пан Скшетуський. – Пановi Володийовському в таку експедицiю вирушати – те саме, що яечню з’iсти.

– Бa! А якщо його завелика сила обступить?.. Nec Hercules contra plures.

– Та що тут про такого жовнiра балакати. Вiн усе добре пiдготуе, перш нiж ударить, а якщо там сила завелика, то вiдхопить, що вдасться, i повернеться, або сам пришле по допомогу. Може батько спати спокiйно.

– Ага! Я знав, кого посилати, але кажу ж вам, що мусив менi цей пан Мiхал щось зробити, таку маю до нього слабкiсть.

Так спливло три днi.

До табору безперервно звозили провiант, добровольцi також приходили, але про пана Мiхала не було нi слуху нi духу. Неспокiй пана Заглоби наростав i, незважаючи на заспокоення пана Скшетуськогo, що так рано не мiг ще пан Володийовський з-пiд Волковиськa повернутися, вислав пан Заглоба сотню петигорцiв пана Кмiцицa на розвiдку.

Але роз’iзд канув у безвiсть i знову спливло два днi без вiстей.

Аж сьомого дня лише з сiрими, туманними сутiнками пахолки, вiдправленi за отавою в Бобровники, повернулися похапцем знову до табору з iнформацiею, що бачили якесь вiйсько, що виходило з лiсiв за Бобровниками.

– Пан Мiхал! – зрадiв пан Заглоба.

Але пахолки заперечили. Не поiхали назустрiч iм саме тому, що бачили якiсь чужi знаки, яких у вiйська пана Володийовськогo не було. При цьому сила йшла велика. Пахолки е пахолки, не вмiли навiть точно полiчити.

– Я вiзьму двадцятьох коней i поiду назустрiч, – запропонував пан ротмiстр Липницький.

Поiхав. Минула година, друга, аж врештi дали знати, що наближаеться не роз’iзд, а велике вiйсько. І невiдомо чому, аж прогримiло враз по табору:

– Радзивiлл iде!

Звiстка ця, немов вогняна iскра, вибухнула i стрясла весь табiр. Жовнiри висипали на вали, на деяких обличчях з’явився переляк.