Потоп. Том II

Хтось сказав би: вроджений гетьман! І так оглядав вiн по черзi хоругви, як пастир переглядае паству, i жовнiрам серця радiстю наливалися на вигляд цiеi прекрасноi постатi. Кожен полковник виiжджав по черзi до нього, а ватажок iз кожним балакав, щось похвалив, щось осудив, i навiть тi зi старшин, хто спочатку не радий був iз цього вибору, мусили визнати в душi, що новий регiментар – жовнiр дуже фаховий, для котрого лiдерство не новина.

Один лише пан Володийовський дивно якось вусами ворушив, коли новий регiментар поплескав його на плечу перед iншими полковниками i промовив:

– Пане Мiхале, я задоволений вами, бо хоругва ваша така хвацька, як нiяка iнша.

Тримайте так далi, i можете бути впевненi, що я вас не забуду!

– Далебi, – шепнув пан Володийовський пановi Скшетуському, повертаючись iз огляду, – чи мiг менi чого iншого справжнiй гетьман сказати?

Того самого дня розiслав пан Заглоба роз’iзди в рiзнi боки, в якi треба було, i в тi, куди не було потреби. Коли повернулися наступного дня вранцi, вiн вислухав уважно всi реляцii, пiсля чого подався на квартиру до пана Володийовського, котрий мешкав разом iз панами Скшетуськими.

– Перед вiйськом мушу дистанцiю зберiгати, – сказав ласкаво ватажок, – але коли ми самi, то можемо, як i ранiше, поводитися. Бо я приятель, а не командир! Ваших порад також не зневажу, хоч i власний розум маю, адже знаю, що таких досвiдчених людей i жовнiрiв мало е в усiй Речi Посполитiй.

Гостя привiтали по-давньому i дружня атмосфера запанувала в примiщеннi, лише пан Рендзян не насмiлювався поводитися, як у давнi часи, i на самому краечку лавки сидiв.

– Що, батьку, гадаете робити? – поцiкавився Ян Скшетуський.

– Насамперед порядок i дисциплiну втримати i жовнiрiв чимось зайняти, щоб вiд байдикування не в’янули. Бачив я добре, пане Мiхале, як ви бурмотiли, що даремно я роз’iзди на всi чотири сторони свiту висилав, але я мусив це зробити, щоб людей до служби привчити, бо дуже вони вже рознiжились. Це по-перше, а по-друге: чого нам бракуе? Не людей, бо налiзло i налiзе iх досить.

Та шляхта, що до Пруссii втекла вiд шведiв iз Мазовецькогo воеводства, також сюди припреться. Люду та шабель буде досить, однак провiанту забракне, а без запасiв жодне вiйсько у свiтi в полi не витримае. Тому маю таку думку, щоб роз’iздам наказати приводити все, що лиш iм у руки потрапить: худоба, вiвцi, свинi, збiжжя, сiно, i з цього воеводства, i зi сусiдньоi землi Мазовецькоi, яка також ще не бачила ворога i всього мае надмiру.