Потоп. Том II

Хоч ранiше, бувало, йшов вiн наослiп за паном Кмiцицем на мiсця постою Хованськогo, оточенi вiсiмдесятитисячною армiею. Тепер же при згадцi того довговолосого князя з очима панночки i рожевим обличчям охоплював його забобонний переляк. І сам не знав, що робити. Жахала чоловiка думка, що завтра або пiслязавтра доведеться виiхати на битий шлях, на якому iх може зустрiти сам жахливий князь або його погоня. Тому й заiхав вахмiстр iз дороги в глибокi лiси, а тепер прагнув залишитися в цiй лiсовiй хатi, поки б не заблудилася i не стомилася погоня.

Але позаяк цей схрон iз певних причин не здавався йому безпечним, Сорока хотiв знати, чого триматися, i тому наказав жовнiрам чатувати при дверях i вiкнах хати, а сам звелiв смолокуровi:

– Бери, хлопе, лiхтар i ходи зi мною.

– Хiба скiпкою вельможному пановi присвiчу, бо лiхтаря не маю.

– То свiти скiпкою, якщо спалиш шопу та коней, менi байдуже!

За такоi dictum[1 - Dictum (лат.) – заява.], лiхтар усе ж у коморi знайшовся, вахмiстр наказав чоловiковi йти вперед, а сам iшов за ним iз пiстолем у руцi.

– Хто живе в цiй хатi? – спитав дорогою.

– Пани мешкають.

– Як iх називають?

– Цього менi не можна сказати.

– Щось менi здаеться, хлопе, що ти таки отримаеш в чоло! – Шановний пане, – вiдповiв смолокур, – якби я збрехав якесь прiзвисько, чи ви б це виявили?

– Це правда! А багато цих панiв?

– Є старий пан i двiйко паничiв, а ще двое челядникiв.

– То це шляхта?

– Звiсно ж, шляхта.

– І тут мешкають?

– Часом тут, а часом Бог зна де!

– А цi конi звiдки?

– Пани приводять, а звiдки, лише Бог знае!

– Кажи правду: не розбишакують твоi пани на дорозi?

– Чи я, чоловiче, знаю? Бачу, що конi беруть, а в кого, це не моя справа.

– А що з кiньми роблять?

– Часом вiзьмуть iз десяток, або дюжину, скiльки е, i вiються, а куди, цього я також не знаю.

Так розмовляючи, чоловiки дiйшли до шопи, з якоi чулося фиркання коней, i ввiйшли всередину.

– Свiти! – наказав Сорока.

Чолов’яга пiдняв лiхтар угору й освiтив коней, що стояли рядком бiля стiни. Сорока оцiнив одного за одним оком знавця, i головою крутив, язиком цмокав i бурчав:

– Небiжчик пан Зенд був би радий. Польськi, московськi… А цей валах – нiмець, i кобила також. Хорошi конi. А що ви iм даете?

– Щоб не збрехати, чоловiче, я тут двi галявини вiвсом засiяв ще з весни.

– То твоi пани з весни коней приводять?

– Нi, але до мене помiчника з наказом прислали.