Потоп. Том II

Проспавши пiд теплою вовняною ковдрою, дочекався пан Рендзян ранку й одразу ж подався до пана Володийовськогo, котрий, не бачивши приятеля вже давно, прийняв гостя радiсно та миттю провiв до квартири панiв Скшетуських i пана Заглоби.

Пан Рендзян аж розридався, побачивши свого давнього пана, котрому вiн стiльки рокiв вiрно служив, стiльки пригод разом iз ним пережив i врештi-решт статкiв нажив. Не соромлячись своеi давньоi служби, став у руки пана Янa цiлувати та повторювати розчулено:

– Мiй пане… Мiй пане… У якi часи довелося знову зустрiтися!

Взялися присутнi на важкi часи нарiкати, аж урештi пан Заглоба не витримав:

– Але ви, пане Рендзян, завжди у фортуни за пазухою сидите й, як я бачу, в пани вийшли.

– Ваша шляхетносте, за що ж мене мали вiшати, якщо я нi проти Бога, нi проти права нiчого не вчинив. Служив вiрно, а якщо когось i зрадив, то хiба ворогiв, що собi ще й за заслугу визнаю.

– Не може бути!.. Тiльки погляньте на нього! – зареготав пан Заглоба. – Якщо хочете, щоб я за вашi грiхи пiсля смертi вив, то менi за життя мою частку вiддайте. Бо ви лиш самi користаете з усiх тих багатств, якi мiж козаками назбирали, i за що в пеклi вас на шкварки перетоплять!

– Бог ласкавий, ваша шляхетносте, хоч це й неправда, що сам-один користав, бо я спочатку лихих сусiдiв позбувся i родину забезпечив, яка тепер спокiйно в Рендзянaх сидить, жодноi нестачi вже не маючи, бо Яворськi з торбами пiшли, а я збоку наживаюся, як можу.

– То ви бiльше не живете у Рендзянaх? – спитав Ян Скшетуський.

– У Рендзянaх батьки здавна засiли, а я мешкаю у Вонсошi i не маю на що скаржитися, бо Бог мене благословляв. Але коли почув, що вашi милостi у Щучинi, то не змiг всидiти, бо собi подумав: мабуть, час знову в дорогу! Мае бути вiйна, ну, то хай i буде!

– Пiдозрюю, – зауважив пан Заглоба, – що вас шведи у Вонсошi налякали.

– Шведiв ще в землi Вiзненськiй немае, хiба малi загони нишпорять, та й то обережно, бо селянство на них дуже люте.

– Добру менi новину приносите, – додав пан Володийовський, – бо я вчора навмисно роз’iзд послав, аби язика в шведiв прихопити, бо не знав, чи можна безпечно в Щучинi залишатися. Упевнений, що вас цей роз’iзд сюди привiв.