Потоп. Том II

Скажiть iще пановi Володийовському, щоб купи трималися, бо Радзивiлл, як тiльки кiнноти вiд Понтусa дочекаеться, то вiдразу вирушить на них. Може, вони вже навiть у дорозi. Обое з князем конюшим та електором змовилися, i близько кордону небезпечно стояти. Але насамперед нехай купи тримаються, бо згинуть намарно. Воевода вiтебський хоче на Пiдляшшя потрапити. Нехай iдуть йому назустрiч, щоб у разi перешкоди надати допомогу.

– Все скажу, наче менi за це заплатили.

– Хоч це й пан Кмiциц сказав, хоча й пан Кмiциц застерiгае, але йому можна вiрити, нехай порадяться з iншими полковниками i збагнуть, що разом будуть сильнiшi.

– Якби я це мав якийсь знак вiд вашоi милостi, то б iще краще було, – зауважив пан Рендзян.

– Навiщо вам якийсь знак?

– Бо i пан Володийовський зараз би краще в щирiсть слiв вашоi милостi повiрив i так би подумав, що мусить бути щось у цьому, якщо знак присилае.

– То маете цей перстень, – промовив пан Анджей, – хоч знакiв пiсля мене е достатньо на головах цих людей, котрих пановi Володийовському вiдвезете.

Сказавши це, зняв перстень iз пальця. Пан Рендзян прийняв його похапцем i сказав:

– Дякую вам покiрно.

Годиною пiзнiше пан Рендзян разом зi своiми пiдводами, челяддю, дещо пошарпаною, iхав спокiйно в Щучин, везучи трьох убитих i решту поранених, мiж котрими Юзву Бутримa з перетятим обличчям i розбитою головою. Їдучи, споглядав на перстень, камiння якого дивовижно виблискувало при мiсяцi, i мiркував про цього дивного та страшного чоловiка, котрий, стiльки поганого вчинивши конфедератам, а стiльки доброго шведам i Радзивiллoвi, видно хотiв, однак, врятувати конфедератiв вiд згуби останнього.

– Бо те, що радив, промовляв щиро, – казав собi пан Рендзян. – Купи завжди краще триматися. Але чому застерiгае? Хiба з поваги до пана Володийовськогo, що йому життя в Бiлевичaх дарував. Мабуть, iз поваги! Бa, але ж князевi гетьмановi на зле може вийти ця повага.

Але за мить додав: – Щедрий пан. Лише не варто йому суперечити.

Так само важко й так само безрезультатно, як i пан Рендзян, ламав собi голову i старий Кемлич, прагнучи знайти вiдповiдь на запитання: кому ж пан Кмiциц служить? «До короля iде, i конфедератiв б’е, котрi саме за короля стоять. Що ж таке? І шведам не довiряе, бо криеться.