Потоп. Том II

Жовнiри побоювалися, чи виберуться, чи глибшi болота не постануть перед ними, але через пiвгодини бабрання до iхнiх нiздрiв дiйшов запах диму та живицi.

– Тут мусить бути смолокурня! – припустив Сорока.

– Ген там! Он iскри видно! – вигукнув жовнiр.

І справдi, вдалинi з’явилася смуга червонавого, пересиченого полум’ям диму, навколо якого кружляли iскри тлiючого пiд землею вогнища.

Наблизившись, побачили жовнiри хату, криницю та велику шопу, складену зi соснових колод. Конi, потомленi дорогою, стали iржати – таке ж iржання вiдповiло iм з-пiд шопи, водночас перед подорожнiми з’явилася якась постать, одягнена в кожух, вивернутий вовною назовнi.

– Скiльки ж коней? – спитав чоловiк у кожусi.

– Хлопе! Чия це смолокурня? – поцiкавився Сорока.

– А ви хто такi? Звiдки тут взялися? – спитав, своею чергою, смолокур, у голосi якого вiдчувалися переляк i здивування.

– Не бiйся! – вiдповiв Сорока. – Не розбiйники!

– Їдьте своею дорогою, нiчого тут для вас немае!

– Стули пельку i до хати веди, поки просимо.

– Хто ж ви?

– Обережно, щоб я тобi з мушкета не вiдповiв. Кращi за тебе, парубче! Веди до хати, iнакше тебе у твоiй власнiй смолi зваримо.

– Один я вiд вас не захищуся, але нас буде бiльше. Голови тут покладете!

– Буде i нас бiльше, провадь!

– То ходiть, не моя справа.

– Що маеш iсти дати, то дай, i горiлки. Пана веземо, вiн заплатить.

– Тiльки б звiдси живим поiхав.

Так розмовляючи, зайшли до хати, в якiй у грубцi догоряв вогонь, а з горщикiв, поставлених на черенi, долинав запах тушкованоi м’ясноi страви.

– Та тут якась компанiя оселилася, – буркнув вахмiстр товаришам. – Пiдсипати мушкети i бути насторожi! За цим хамом стежити, щоб не втiк. Нехай цiеi ночi компанiя спить надворi, бо ми з кiмнати не вступимося.

– Пани сьогоднi не приiдуть, – гмикнув смолокур.

– Це й на краще, бо не будемо про квартиру сперечатися, а завтра собi поiдемо, – вiдбрив Сорока, – тим часом викладай м’ясиво на миску, бо ми голоднi, i коням вiвса не жалiй.

– А звiдки ж вiвсу взятися при смолокурнi, вельможний пане жовнiре?

– Ми чули коней пiд шопою, то мусить бути й овес. Смолою ж iх не годуеш.

– Це не моi конi.

– Твоi, чи не твоi, а iсти мусять, як i нашi. Хутко, хлопе! Ворушись, якщо тобi мила твоя шкура.

Смолокур нiчого не сказав.