Потоп. Том II

– Хитрий маете розум, – зазначив пан Кмiциц, – i бачу, що менi станете в пригодi. Хоч би навiть шведи цих коней забрали, то з’явиться й такий, хто заплатить.

– Все одно я мав до Eлка, в Пруссiю, з ними iхати, та добре складаеться, бо саме цим шляхом нам дорога випаде. В Eлку перетнемо кордон, потiм подамося на Остроленку, а звiдти пустимося аж пiд Пултуськ i Варшаву.

– А де е та Субота?

– Неподалiк вiд П’ятницi, ваша милосте.

– Кепкуете, пане Кемлич?

– Я б не посмiв, – дiдуган схрестив руки на грудях i схилив голову.

– Просто там так дивно мiстечка називають. Це за Ловичем, ваша милосте, туди ще кавалок дороги.

– І великi ярмарки в тiй Суботi?

– Не такi великi, як у Ловичi, але е одна в цiй порi, на яку навiть iз Пруссii коней приганяють, i люду сила-силенна з’iжджаеться. Упевнений, що цього року не буде гiрше, бо там спокiйно, шведи всюди панують i по мiстах залоги тримають. Хоч би хтось хотiв щось накоiти, то не зможе.

– Я приймаю ваш спосiб!.. Поiдемо з кiньми, за яких я наперед заплачу, щоб ви шкоди не зазнали.

– Дякую вашiй милостi за розумiння.

– Пiдготуйте лише кожухи, чепраки та простi шаблi, бо вирушаемо негайно. І накажiть синам i слугам, хто там е, як мене звати i що я з кiньми iду, а ви найнялися допомогти. Ідiть!

А вже коли стариган обернувся до дверей, пан Анджей сказав ще й таке:

– І не буде мене нiхто не називати нi милiстю, нi комендантом, нi полковником, лише паном Бабиничeм!

Пан Кемлич вийшов i вже через годину сидiли всi на конях, готовi вирушати в далеку путь.

Пана Кмiцица, одягненого в сiру свитку пахолка, в таку ж потерту баранячу шапку i з перев’язаним обличчям, немов пiсля якоiсь бiйки в корчмi, важко було впiзнати, вiн був подiбний на дрiбного шляхтича, котрий вештаеться з ярмарку на ярмарок. Оточували його люди подiбного штибу, озброенi простими шаблями та довгими батогами для пiдганяння коней, а також арканами, щоб хапати тих, що розбiглися.

Жовнiри здивовано зиркали на свого полковника, роблячи нишком рiзнi про нього зауваження.

Дивно iм було, що це вже пан Бабинич, а не пан Кмiциц, що його мають лише паном називати, а найбiльше стенав вiд цього плечима i вусами ворушив старий Сорока, котрий, споглядаючи, як на веселку, на грiзного полковника, бурчав Бiлоусовi:

– Менi це «пане» через горлянку не пройде. Хай мене вб’е, а я таки по-старому називатиму, як йому належиться!

– Якщо наказ, то наказ! – не погодився Бiлоус. – Але полковник змiнився неабияк.