Потоп. Том II

«Вiд цих дiй, – подумав вiн собi, – закипить у краiнi, як у казанi, грiх цим не скористатися».

Аж тут пан Кмiциц глянув на нього прискiпливо.

– Тiльки спробуйте мене зрадити! – промовив вiн лиховiсно. – Бо не втечете, i лише Божа рука зможе вас тодi врятувати!

– Таке не про нас, – понурився пан Кемлич, – i хай мене Бог осудить, якщо менi така хоч гадка в головi промайнула.

– Вiрю, – продовжив помовчавши пан Анджей, – бо зрада це щось iнше, нiж гультяйство, i жоден гультiпака такого не вчинить.

– Що ваша милiсть тепер накаже? – поцiкавився пан Кемлич.

– Насамперед е два листи, якi треба негайно вiдправити. Маете розсудливих людей?

– Куди треба iхати?

– Один хай iде до князя воеводи, але немае потреби його особисто бачити. Лише послання передати в першiй же княжiй хоругвi i повертатися, не чекаючи вiдповiдi.

– Смолокур поiде, вiн метикуватий i досвiдчений чоловiк.

– Гаразд. Другий лист треба вiдвезти на Пiдляшшя. Спитати ляуданську хоругву пана Володийовськогo й особисто полковниковi в руки вiддати.

Стариган заморгав хитро i подумав: «То бачу, що робота йде на всi боки, коли вже навiть iз конфедератами нюхаються. Буде окрiп! Буде!». Пiсля чого вимовив уголос:

– Ваша милосте! Якщо це не такий термiновий лист, то може б, виiхавши з лiсiв, комусь по дорозi вiддати. Тут багато шляхти конфедератам сприяе i кожен охоче вiдвезе, а нам на одну людину бiльше залишиться.

– Це ви добре вигадали, – погодився пан Кмiциц, – бо буде краще, щоб той, хто повезе лист, не знав, вiд кого вiн.

– Як ваша милiсть захоче. Можемо iхати i два тижнi, а можемо й завтра виiхати.

– Потiм побалакаемо, а тепер слухайте мене уважно, пане Кемлич!

– Я весь в увазi, ваша милосте.

– Мене оголосили, – правив свое пан Кмiциц, – в усiй Речi Посполитiй недолюдком i гетьманським запроданцем, або й навiть шведським. Якби король знав, хто я насправдi, то мiг би менi не довiряти i намiрами моiми погордувати, якi якщо нещирi, то Бог бачить! Обережно, пане Кемлич!

– Буду обачним, ваша милосте.

– Тепер мене називайте не пан Кмiциц, а пан Бабинич, втямили? Нiхто не мае мого справжнього iменi знати. Анi пельку не розтуляйте, анi пари з вуст не пускайте. Якщо питатимуть, звiдки я, скажете, що дорогою мене пiдiбрали i мене не знаете. Натомiсть скажiть: якщо цiкаво, то його самого питайте.

– Розумiю, ваша милосте.

– Синам закажiть, слугам також. Хоч би з них паси дерли, мене зовуть Бабинич.