Потоп. Том I

Коли полум’я спалахувало яскравiше, можна було побачити темнi дерев’янi стiни великоi кiмнати i дуже низьку стелю з дерев’яними балками. На кроквах висiли рiзнокольоровi мережива зiрок, виготовлених iз вафель, що оберталися вiд тепла. А з-за балок визирали мотки чесаного льону, що висiли по обидва боки, схожi на турецькi бунчуки. Майже вся стеля була ними обкладена. По темних стiнах виблискували, як зiрки, олов’янi кораблики, бiльшi та меншi, якi стояли або спиралися на довгi дубовi полицi.

У глибинi, бiля дверей, косматий жемайтiець раптом загурчав жорнами, бурмочучи собi пiд нiс монотонну пiсеньку, панна Олександра мовчки перебирала вервицю, прядильницi пряли, нiчого одна однiй не кажучи.

Свiтло полум’я вiдсвiчувало на iхнi молодi, рум’янi обличчя, i вони з пiднятими до куделi руками, лiвою пощипуючи м’який льон, а правою обертаючи веретено, старанно плели, нiби змагаючись, пiдбурюванi суворими поглядами панни Кульвецiвни. Інодi вони зиркали одна на одну швидкими очима, а часом i на панну Олександру, нiби в очiкуваннi, чи скоро вже жемайтiець скiнчить свою працю i можна буде спiвати пiсень.

Проте робота не припинялася i вони пряли далi. Нитки вилися, веретена бурчали, мигтiли спицi в руках панни Кульвецiвни, а кудлач торохтiв жорнами.

Часом, однак, вiн зупиняв свою роботу, вочевидь, щось у жорнах псувалося, бо тодi лунав його сердитий голос:

– От тобi й на!

Панна Олександра пiдiймала голову, немов ii будила тиша, що западала пiсля зойкiв жемайтiйця. У цей час полум’я освiтлювало ii бiле обличчя i серйознi, блакитнi очi, що позирали з-пiд чорних брiв.

Це була вродлива панночка з волоссям кольору льону, бiлоснiжною шкiрою та тонкими рисами обличчя. У неi була врода бiлоi квiтки. Жалобна сукня додавала iй серйозностi. Сидячи тут, бiля грубки, вона занурилася у своi думки, як у сон. Либонь, вона задумалася над своею власною долею, яка залишалася дуже невизначеною.

Заповiт призначив iй стати дружиною чоловiка, котрого вона не бачила з десяти рокiв.

А тепер iй виповнювалося двадцять, тому панночцi залишився лише нечiткий спогад про якогось дитячого переростка, котрий пiд час свого перебування з батьком у Водоктах бiльше волочився з рушницею по болотах, нiж на неi споглядав.

«Де вiн, який вiн тепер?» – ось якi запитання снувалися в головi серйозноi юнки.

Вона знала його ще з оповiдок покiйного пiдкоморного, котрий за чотири роки до своеi смертi подався в довгу та важку мандрiвку до Оршi.