Потоп. Том I

Пан Анджей стояв блiдий, iз божевiльними очима, хитався, здивований не менше за шляхту ляуданську. Тендiтний полковник вiдсунувся вбiк, вказав на шаблю, що лежала на землi, й удруге повторив:

– Пiдiймiть!

В якусь мить здавалося, що пан Кмiциц кинеться на нього з голими руками. Вiн уже був готовий до стрибка, коли пан Володийовський, притиснувши рукiв’я до грудей, пiдставив вiстря, але пан Анджей кинувся на шаблю й упав iз нею знову на страшного супротивника.

Голосний гомiн пронiсся в колi тих, хто стежив за поединком i коло звужувалося щораз бiльше, а за ним сформувалося друге, трете.

Козаки пана Кмiцица пропихали голови мiж плечима шляхтичiв, немов усе життя в найкращiй з ними жили злагодi. Мимовiльнi вигуки виривалися з вуст глядачiв. Інколи лунав вибух невгамовного, нервового смiху, всi побачили майстра над майстрами.

А той жорстоко розважався, як кiт iз мишею – i показово щоразу недбалiше махав шаблею. Лiву руку висунув з-за спини i засунув у кишеню рейтуз. Пан Анджей казився, хрипiв, на завершення булькотливi звуки вирвалися з його горла крiзь стиснутi зуби:

– Закiнчуйте вже!.

. Годi вже сорому!..

– Гаразд! – погодився пан Володийовський.

Почувся короткий свист, страхiтливий, потiм здавлений зойк. Водночас пан Кмiциц розвiв руки, його шабля випала з них на землю. І вiн завалився обличчям до нiг полковника.

– Живий, – оголосив пан Мiхал, – не впав долiлиць! І вiдкотивши полу жупана пана Анджея, почав витирати об неi шаблю.

Загомонiла шляхта в один голос, але в цих вигуках звучало щораз виразнiше:

– Добити зрадника… Добити!.

. Зарубати!

І кiлькох Бутримiв уже бiгло з шаблями наголо. Враз сталося щось дивне. Можна було б сказати, що невисокий пан Володийовський вирiс на очах. Шабля найближчого Бутримa вилетiла йому з руки слiдом за Кмiцицoвою, немовби ii вихор пiдхопив. Пан Мiхал натомiсть крикнув iз очима, що аж iскрили:

– Охолоньте! Геть!.. Це моя здобич, а не ваша!.. Вiдiйдiть!..

Усi замовкли, остерiгаючись гнiву чоловiка, вiдтак той сказав:

– Не потрiбна менi тут скотобiйня!.

. Ви, будучи шляхтою, мали б знати звичай честi, що пораненого не добивають. Навiть iз ворогом такого не роблять, а що вже казати про супротивника, в поединку переможеного.

– Вiн зрадник! – обурився котрийсь iз Бутримiв. – Такого годиться вбити.

– Якщо вiн зрадник, тодi пановi гетьмановi його треба передати, щоб покарання призначив i послужив прикладом для iнших. Врештi, як я вам сказав: вiн тепер мiй, а не ваш.