Потоп. Том I

– Це можна!

– Якщо ви не боягуз, то так i буде!

– Слово честi, що я вiд’iду вiльно?

– Слово.

– Не може бути! – озвалося кiлька голосiв серед Бутримiв.

– Тихо, пановe, хай вам грець! – гукнув пан Володийовський. – Бо iнакше вiн i себе, i вас порохом висадить.

Бутрими замовкли, а за мить один iз них промовив:

– Буде так, як ваша милiсть хоче.

– То що там? – спитав задерикувато пана Анджей. – Сараки погоджуються?

– І присягнуть на мечах, якщо ви захочете.

– Хай присягають!

– До гурту, панове, до гурту! – покликав пан Мiхал шляхту, що стояла пiд стiнами й оточила весь будинок.

За мить усi зiбралися пiд головними дверима i скоро звiстка, що пан Кмiциц хоче порохом усе пiдiрвати, розлетiлася на всi боки. Тому стояли, як iз каменя висiченi, вiд жаху. Тим часом пан Володийовський пiдвищив голос i промовив у замогильнiй тишi:

– Всiх тут присутнiх панiв беру у свiдки, що пана Кмiцицa, оршанського хорунжого, викликаю на поединок особисто й обiцяю, що якщо вiн мене здолае, вiд’iде вiльно, i нiхто з панства йому не перешкоджатиме.

І в цьому на зброi йому присягнути мусите заради Господа Бога та хреста святого.

– Зачекайте! – перепитав пан Анджей. – Я вiльно з усiма людьми вiд’iду i панночку з собою заберу?

– Панночка тут залишиться, – вiдрубав пан Володийовський, – а люди в ясир до шляхти пiдуть.

– Так не пiде!

– Тодi пiдпалюйте свiй порох! Вже ми якось змиримося з втратою, а щодо людей, то краще iх спитайте, чого вони бажають.

Знову запанувала тиша.

– Хай буде так, – погодився все ж пан Кмiциц. – Не сьогоднi я ii вкраду, то за мiсяць. Не сховаете ii навiть пiд землею! Присягайте!

– Присягайте! – повторив пан Мiхал.

– Ми присягаемо Господу Богу i хресту святому. Амiнь!

– Ну, виходьте, виходьте вже! – нетерплячився пан Мiхал.

– Дуже поспiшаете на той свiт?

– Гаразд, гаразд! Лише швидше.

Залiзнi прути, що пiдпирали дверi зсередини, заскрипiли. Пан Володийовський трохи вiдiйшов, а за ним шляхта, щоб мiсце зробити.

Незабаром дверi вiдчинилися i в них з’явився пан Анджей, високий, стрункий, як тополя. Свiтанок уже був на пiдходi i першi блiдi вогники дня впали на його горде, лицарське та молоде обличчя. Ставши у дверях, глянув вiн смiливо на натовп шляхти i промовив:

– Я вам довiрився. Один Бог знае, чи добре я зробив, але менше з цим!.. Хто тут пан Володийовський?

Низькорослий полковник вийшов уперед.

– Це я, – сказав вiн.