Потоп. Том I

– Гостевичiв не видно? – спитав пан Володийовський.

– А, то це ви, пане полковнику!.. Дяка Боговi! – зрадiли прибульцi. – Гостевичi iдуть уже. Чути iх через лiс. Чи знаете ви, що до Любичa панночку потягнув?

– Знаю. Недалеко з нею заiде.

Пан Анджей i справдi не розрахував небезпеку своеi зухвалоi експедицii. Вiн не здогадувався, що значнi сили шляхти саме повернулися додому. Вважав, що закутки порожнi, як було в часи його першого перебування в Любичi. Натомiсть тепер, включно з Гостевичaми, навiть без Стак’янiв, котрi не встигали прибути вчасно, пан Мiхал мiг виставити проти нього близько трьохсот шабель.

Щораз бiльше шляхти надходило до Волмонтовичiв. З’явилися нарештi i Гостевичi, котрих усi доти виглядали. Пан Володийовський оглянув загiн i його серце заспокоiлося на вигляд вправностi та легкостi, з якою бiйцi стояли в шерензi. На перший погляд розпiзнати було можна, що це жовнiри, а не звичайна неслухняна шляхта. Пан Мiхал зрадiв ще i тому, що уявив собi, як незабаром знову воякiв поведе.

Поскакали, вiдтак, клусом до Любича через бiр, яким пан Кмiциц давнiше щодня ганяв. Було вже добре по пiвночi. Мiсяць нарештi виплив на небо й освiчував лiс, дорогу та воiнiв, котрi тягнулися, ламав блiдi променi на вiстрях пiк, вiдбивався у лезах шабель. Шляхта гомонiла тихо про надзвичайну подiю, що висмикнула iх iз лiжок.

– Волочилися тут якiсь люди, – розповiдав один iз Домашевичiв. – Ми гадали, що то втiкачi, а це, мабуть, були його шпигуни.

– Аякже. Щодня якiсь чужi зайди зазирали у Водокти, нiби за милостинею, – додав iнший.

– А що це за вояки з паном Кмiцицом?

– Челядь iз Водоктiв каже, що козаки. Мабуть, вiн iз Хованським або з Золотаренком знюхався. Дотепер був просто бандитом, а тепер зрадником став, це вже точно.

– Як же вiн мiг козакiв аж сюди привести?

– З такою великою ватагою нелегко пройти непомiченим. Перша лiпша хоругва зупинила б iх на дорозi.

– По-перше, вони могли лiсами йти, а по-друге, чи мало панiв iз придворними козаками тут вiеться? Хто ж iх там вiдрiзнить вiд ворогiв! Якщо iх питають, то надвiрними семенами називаються.

– Вiн буде захищатися, – прогнозував один iз Гостевичiв, – бо чоловiк мужнiй i рiшучий, але наш полковник дасть собi з ним раду.

– Бутрими також заприсяглися, що хоч би мали до останнього впасти, але вiн не вибереться звiдти живим. Вони на нього найбiльший зуб мають.

– Бa! Я його як рубану, то хутко всi своi кривди пригадае.