Потоп. Том I

Хто-хто, а Олюнька, котра найближче його пiзнала, знала про це найкраще. Існувала велика прiрва мiж самим паном Кмiцицом i його вчинками. Але саме тому великого болю завдавала паннi Олександрi думка, що цей чоловiк, котрого вона покохала всiм своiм молодим серцем, мiг бути iншим. Вiн мав у собi такi чесноти, якi могли б його зробити взiрцевим лицарем, кавалером, сусiдою. Вiн мiг здобути замiсть презирства – подив i людську любов, а замiсть проклять – благословення.

Часом панночцi здавалося, що це якесь нещастя, якась велика та нечиста сила пiдштовхнула ii тепер уже колишнього нареченого до цих всiх насильств, якi вiн вчинив, а тодi дiвчину охоплював сум, справдi незмiрний, за цим нещасливцем i ще не вмерле кохання знову нуртувало в серцi, що пiдкрiплювалося свiжими спогадами про його лицарську поставу, слова клятв i кохання.

Тим часом майже сто позовiв було подано проти нього в мiстi, сто процесiв йому загрожувало, а пан староста Глебович вислав пахолкiв, аби схопити злочинця.

Закон мав його судити.

Проте вiд вирокiв до iх виконання було ще дуже далеко, бо безлад щораз бiльше посилювався у Речi Посполитiй. Жахлива вiйна нависла над краiною i кривавими кроками наближалася до Жемайтii. Могутнiй бiржайський Радзивiлл, котрий сам один мiг закон збройною рукою пiдтримати, над-то публiчними справами переймався, а ще бiльше був занурений у великi проекти свого власного роду, вплив якого хотiв поширити на всi iншi територii в краiнi, навiть за рахунок загального добра. Іншi магнати також бiльше про себе, нiж про державу, турбувалися.

Людна краiна, багата, сповнена вiдважного лицарства ставала здобиччю зайд, а натомiсть самочин i сваволя здiймали щораз бiльше голову i могли опиратися закону – тiльки б силу вiдчули за собою.

Утисненi проти утискувачiв найкращий i майже единий у власних шаблях могли знайти захист. Тож i вся Ляуда, протестуючи проти пана Кмiцица в мiстах, довго ще не злiзала з коней, готова зло злом подолати.

Але минув мiсяць, а про пана Анджея не було й звiстки. Люди стали легше дихати. Заможнiша шляхта вiдкликала озброену челядь, яку для оборони Водоктiв посилала. Дрiбнiшi брати тужили за роботою i вiдпочинком по закутках, тому й собi стали помалу роз’iзжджатися. А коли военнi настроi заспокоiлися в мiру, як час збiгав, щораз бiльше хотiлося цiй убогiй шляхтi правом вiдсутнього турбувати i в трибуналах своiх покарання за кривду шукати.