Потоп. Том I

Всi були одягненi в сiрi плащi з домотканого або расейняйського сукна, пiдбитi овечими хутрами, зi шкiряними ременями, зi шаблями в чорних, окутих залiзом пiхвах. Через однорiднiсть одягу вони справляли враження вiйськових. Але це були переважно люди старшi за шiстдесят рокiв або пiдлiтки, до двадцяти. Тi, що через зимовi морози вдома залишилися. Решта чоловiкiв, у розквiтi сил, подалися в Расейняй.

Побачивши оршанських приблуд, вони трохи вiдсунулися вiд шинквасу i стали до них придивлятися. Гарнi вояцькi обладунки сподобалися цiй войовничiй шляхтi.

Парубки пили горiлку, але крупник iм дуже запахнув. Пан Кокосiнський його першим занюхав i наказав подати. Вони пересiли за стiл, а коли принесли паруючу страву, став сьорбати, озираючи шинок, шляхту, примруживши очi, бо в примiщеннi було тьмяно. Вiкна позатуляв снiг, а довга, низька грубка, де палав вогонь, вiдкидала тiнь якихось силуетiв, повернених до iнших спинами.

Коли крупник розiгрiв жили вiдчайдухiв, розливаючи по iхнiх тiлах приемне тепло, вони ожили, пригнiчений настрiй пiсля прийняття у Водоктaх полiпшився, i Зенд раптом почав каркати, як ворона, так подiбно, що всi обличчя обернулися до нього.

Розбишаки зареготали, шляхта стала наближатися, звеселiла, особливо молодь, мiцнi юнаки, широкоплечi, з пухкими щiчками. Тi, що сидiли бiля грубки, грiючись вiд вогню, повернулися до гостей, i пан Рекуць першим помiтив, що це жiнки.

Зенд заплющив очi, каркав i каркав. Раптом вiн припинив, i вже за мить присутнi почули голос зайця, якого душили хорти. Заець верещав в останнiй агонii, ставав щораз слабшим, тихiшим, потiм верескнув вiдчайдушно i замовк назавжди. А на його мiсцi олень озвався потужно, як на узлiссi.

Бутрими стояли ошелешенi, хоча Зенд уже стих. Вони очiкували почути щось ще, але почули лише пронизливий голос пана Рекуця:

– Синички уже сидять бiля грубки!

– І правда! – зауважив пан Кокосiнський, прикриваючи очi рукою.

– Воiстину! – прицмокнув пан Углiк. – Бо тут так темно, що я нiчого не змiг розiбрати.

– Цiкаво, що вони тут роблять?

– Може, на танцi приходять.

– Зачекайте, я спитаю! – застерiг пан Кокосiнський.

І, вже голоснiше, запитав:

– Гожi жiночки, а що ви там зачаiлися бiля грубки?

– Ноги грiемо! – вiдповiли тоненькi голосочки.

Тож гульвiси повставали та пiдiйшли до вогню.