Потоп. Том I

Уперед виступив пан Яромир Кокосiнський, смiливiший, нiж того разу, i сказав:

– Ясновельможна панно лiсничiвна, добродiйкo! Ми тут дорогою до Упiти вступили, щоб паннi добродiйцi до нiг упасти та милостi просити: пороху, рушниць i щоб людей трохи своiх на конях дати i з нами вiдпустити. Ми вiзьмемо приступом Упiту i личакам трохи крiвцi пустимо.

– Я здивована, – сказала на те Бiлевичiвнa, – що ви в Упiту подалися, коли я своiми вухами чула, як вам пан Анджей наказав сидiти тихо в Любичi. Менi здавалося, що вiн мае наказувати, а ви, панове, слухатися.

Кавалери, почувши цi слова, здивовано перезирнулися. Зенд скривив губи, нiби готувався по-пташиному свиснути, пан Кокосiнський узявся чухати широкою долонею свою потилицю.

– От тобi й на! – зронив вiн. – Хтось мiг би подумати, що ви до воякiв пана Кмiцицa промовляете. Це правда, що ми мали сидiти вдома, але вже четвертий день пiшов, i Яндруся немае, тому ми дiйшли такоi думки, що там щось недобре мало статися, де i нашi шаблi в пригодi стануть.

– Пан Анджей не на бiй вирушив, а лише свавiльних жовнiрiв покарати, що легко статися i з вами могло б, якби ви накази не виконували. До того ж там буйство i рiзня пiсля вашого прибуття швидше б трапилися.

– Важко нам iз вами сперечатися. Просимо лише дати порох i людей.

– Людей i пороху не дам, затямте собi це!

– Чи я правильно почув? – сторопiв пан Кокосiнський. – Як це ви не дасте? Пану Кмiцицу, Яндрусю, на порятунок пошкодували? Волiете, щоб його щось погане спiткало?

– Гiршого, нiж ваша компанiя, його спiткати не може! Тут дiвочi очi стали метати блискавки, i з пiднятим пiдборiддям вона ступила кiлька крокiв до забiяк, а тi вiдступили перед нею ошелешенi.

– Гультяi! – закричала вона. – Та ви йому, як злi духи, що намовляють до грiха, ви його спокушаете! Але я вже все про вас знаю, про вашу розпусту, вашi мерзеннi справи. Закон вас переслiдуе, люди вiд вас сахаються, а огида на кого падае? На нього.

– Гей! Рани Божi, товаришi! Ви це чули? – зарепетував пан Кокосiнський. – Гей! Що це таке? Ми що, спимо, друзi?

Бiлевичiвнa зробила ще один крок i вказала рукою на дверi:

– Забирайтеся геть! – наказала вона.

Прибульцi зблiдли, як трупи, але жоден iз них не спромiгся й слова iз себе вичавити. Лише зубами заскреготiли, руки iхнi затремтiли, а очi блискавки метали. Але вже за мить душi iхнi сховалися в п’ятах.