Потоп. Том I

– Заради Бога! – сказала Олюнька, ще бiльше розпаляючись. – Нехай роблять, що хочуть, але не тут, у Любичi… Нехай будуть такими, як iм заманеться, це iхня справа, iхнi шиi вiдповiдатимуть, але нехай пана Кмiцицa не намовляють… до розпусти… Сором! Ганьба!.. Я гадала, що це незграбнi жовнiри, а бачу купу негiдникiв, котрi i себе, i його плямують. Так i буде! Погано я в iхнi очi дивилася, i якою ж була дурепою, що не розпiзнала це. Гаразд! Спасибi вам, батечки, що мене очi на юд вiдкрили… Знаю вже, що менi робити.

– Це! Це! Це! – зрадiв старий Касiян.

– Гiднiсть у вас промовляе, а ми вам допоможемо.

– Ви пана Кмiцицa не винуватьте, бо навiть якщо вiн щось i не те зробив, то це через юний вiк, а вони його спокушають, пiдбурюють, до розпусти власним прикладом заохочують i ганьбу на його iм’я наганяють! Так е! Поки живу, не буде це довго!

Гнiв наростав усе бiльше i бiльше в самому серцi Олюньки i завзятiсть проти товариства пана Кмiцицa змiцнювалася так, як посилюеться бiль у свiжiй ранi. Бо рана ця жорстоко травмувала й ii жiночу гiднiсть, i ту довiру, з якою свое чисте почуття вiддала пану Анджею.

Соромно було i за нього, i за себе, i той гнiв, i внутрiшнiй сором шукали передусiм винних.

Шляхта, вiдтак, втiшилася, побачивши дочку свого полковника такою грiзною i до вiйни з оршанськими бешкетниками готовою. Вона ж продовжувала промовляти з пониклим поглядом:

– Так тому й бути! Вони виннi i мають пiти геть, не лише з Любича, а й з усього тутешнього краю.

– Ми також пана Кмiцицa не звинувачуемо, серденько наше, – зауважив старий Касiян.

– Бо знаемо, що це вони спокусили його. Не зi злостi отруйноi ми сюди приiхали, а лише з жалю, що вiн гультiпак бiля себе тримае. Всi знають, що молодий, зазвичай, дурний. Якi пан староста Глебович замолоду фортелi викидав, а тепер всiма нами керуе.

– А пес? – сказав зворушеним голосом лагiдний пацунельський дiдок. – Пiдете з молодим у поле, а вiн, дурний, замiсть того, щоб на звiра йти, бiля нiг ластиться, сволота, граеться i за поли тягне.

Олюнька хотiла ще щось сказати, аж раптом залилася сльозами.

– Не плач! – заспокоiв ii Юзва Бутрим.

– Не плач, не плач!.. – повторювали два дiдугани.

І так вони втiшали ii, але не могли заспокоiти. Пiсля iхнього вiд’iзду залишився сум, неспокiй, тривога й образа, i на них, i на пана Анджея. Гонорову панночку болiло все бiльше те, що треба було його захистити, виправдати та пояснити. Але ця компанiя! Маленькi рученята дiвчини стискалися вiд думки про них.