Потоп. Том I

– Уже там хорунжата оршанськi затужили з неба на землю! – крикнув пан Кокосiнський.

– Не можна змушувати чекати небожат!

– Шановнi панове, – сказав тоненьким голосочком пан Рекуць-Лелiва, – я на тому весiллi всiх переп’ю!

– Моi любi друзi, – вiдповiв iм пан Анджей, – дайте менi спокiй, або краще сказати: йдiть пiд сто чортiв, дайте ж менi по своему будинку роздивитися!

– Це даремно! – пояснив пан Углiк. – Завтра зробите оглядини, а зараз час до столу. Бо там ще кiлька карафок iз повними животами стоiть.

– Ми тут замiсть вас оглядини справили. Золоте яблуко цей Любич! – зронив пан Раницький.

– Стайня добра! – вигукнув Зенд. – Є два бахмати, двi гусарськi переднi, пара жемайтiйцiв i пара калмикiв, i всього по парi, як i очей в головi. Стаднину[13 - Стаднина – осередок, де вирощують або розводять коней, який мiститься при стайнi й е частиною господарки.] завтра оглянемо.

Тут Зенд заiржав, як кiнь, усi дивувалися, що вiн так добре вмiе iмiтувати, зареготали.

– То ось якi тут порядки? – спитав утiшений пан Кмiциц.

– І пивничка мае пристойний вигляд, – пропищав пан Рекуць, – густi наливки та пляшки заплiснявiлi, як хоругви в шеренгу вишикувалися.

– Дякувати Богу! Що ж, сiдаймо до столу!

– До столу! До столу!

Але тiльки-но сiли та поналивали в чашi, як тут пан Раницький знову схопився.

– За здоров’я пана пiдкоморного Бiлевичa!

– Дурню! – обурився пан Анджей. – Як це? За здоров’я мерця пити?

– Дурню! – повторили iншi.

– Ваше здоров’я!..

– Щоб нам у цих покоях добре справувалося!

Пан Кмiциц мимоволi окинув поглядом залу i побачив на почорнiлiй вiд вiку модриновiй стiнi ряд суворих очей, що в нього втупилися. Цi очi дивилися зi старих портретiв представникiв роду Бiлевичiв, що висiли низько, за два лiктi вiд землi, бо стiна була низькою. Над портретами довгою, стрункою шеренгою висiли черепи зубрiв, оленiв, лосiв, iз коронами рогiв, деякi з них уже почорнiли, мабуть, були дуже старi, iншi виблискували бiлизною.

– Лови тут мають бути неабиякi, бо бачу, що звiра тут досить! – зауважив господар.

– Завтра на них i подамося, або пiслязавтра. Треба й околицi оглянути, – припустив пан Кокосiнський. – Ох, i щасливi ж ви, Яндрусю, що маете де голову прихилити!

– Не те, що ми! – гикнув пан Раницький.

– Вип’емо для втiхи! – запропонував пан Рекуць.