Потоп. Том I

Санчата вже чекали бiля ганку, тому гiсть одягнувся в людськiй i став прощатися з господинею, благаючи, щоб поверталась у покоi, бо з ганку холодом тягнуло.

– На добранiч, моя королево, – сказав вiн, – солодких снiв, бо я, мабуть, навiть повiки не склеплю, згадуючи вашу вроду!

– Щоб ви, пане, там чогось забороненого не побачили. Я краще таки дам вам чоловiка з каганцем, бо у нас i вовкiв пiд Волмонтовичами не бракуе.

– А я що коза, щоб вовкiв боятися? Вовк жовнiровi приятель, бо часто з його рук iв. Та й бандолетик[9 - Бандолет – легка вогнепальна зброя, рушниця з укороченою люфою, яку використовували при iздi.

] е в санчатах. На добранiч, люба моя, на добранiч!

– З Богом!

Сказавши це, Олюнька вiдступила назад, а пан Кмiциц рушив до ганку. Але дорогою, в шпарину вiдчинених дверей у челядну, вiн уздрiв кiлька пар дiвочих очей, – панянки не лягали спати, щоб його знову побачити. Їм пан Анджей послав за вояцькою традицiею поцiлунок рукою вiд вуст i вийшов. Через якийсь час задзеленчав дзвiночок, спочатку голосно, а потiм усе тихiше i тихiше i, нарештi, зник.

Тихо стало у Водоктaх, аж ця тиша здивувала панну Олександру. В ii вухах все ще лунали слова пана Анджея, чувся його щирий i веселий смiх, в очах стояла кремезна постать, а вiдтак пiсля цiеi бурi слiв, смiху та веселощiв запала дивна мовчанка. Панночка нашорошила вуха, чи не почуе ще той дзвiночок вiд санчат. Але ж нi! Вже дзеленькоче десь там у лiсах, пiд Волмонтовичами. І сильна туга охопила дiвчину, нiколи вона ще не почувалася такою самотньою у свiтi.

Повiльно взяла свiчку, увiйшла в спальню i стала на колiна для молитви. Вона починала ii п’ять разiв, аж поки все належно не вiдмовила. Але тодi ii думки, немов на крилах, помчали до тих санчат i людей, котрi в них сидiли… Бiр з одного боку, бiр з iншого, посерединi широка дорога, а вiн собi iде… Пане Анджею! Тут Олюньцi здалося, що вона бачить, як наяву, розбурхану чуприну, сiрi очi та повний смiху рот, в якому бiлiли, як у молодого цуцика, зуби. Важке завдання постало перед серйозною панночкою, що iй пекельно сподобався цей галасливий парубок.

Стурбував ii трохи, трохи налякав, але водночас розбурхав ii фантазiю, своею веселою розкутiстю та щирiстю. Аж соромно стало, що вiн iй сподобався, навiть iз його пихою, коли про ii опiкунiв вiдгукувався, нiби турецького скакуна приборкував, коли казав: «…навiть бiржайськi Радзивiлли нiкого тут опiкувати не будуть!» «Це не мамин синочок, це справжнiй чоловiк! – сказала собi дiвчина.