Аліса в Дивокраї

Лондон – столиця Парижа, Париж – столиця Рима, а Рим… Нi, певна, ЦЕ неправильно! Мабуть, я таки перетворилася на Мабель! Зараз зосереджуся та прочитаю «Старанно крихiтка бджола…»

І Алiса склала руки на колiнках, наче збиралася вiдповiдати урок, та почала декламувати вiрша, проте голос ii звучав якось хрипко й химерно, а слова були не зовсiм такими, як зазвичай:

Старанно крихта-крокодил

Плекае довгий хвiст:

Вертiти ним на цiлий Нiл

Найкращий мае хист.

Як ревно кiгтi вiн гострить,

Як вправно iкла тре,

І кожна рибка радо вмить

До нього в пащу пре.

– Певна, що це зовсiм не тi слова, – промовила нещасна Алiса, й очi ii наповнилися слiзьми, коли вона повела далi. – Мабуть, я все ж таки Мабель, i менi доведеться пiти й жити в тiй жалюгiднiй тiснiй халупi, а ще в мене зовсiм не буде iграшок, i… Ох, доведеться вчити купу урокiв! Ну нi, я вирiшила: якщо вже я Мабель, то залишуся тут! І даремно всi вони будуть звiшуватися сюди головою вниз та гукати: «Пiдiймайся знову до нас, дорогенька!» Я тiльки погляну вгору та промовлю: «То хто я тепер? Спершу скажiть менi, i якщо я вподобаю бути цiею людиною, то пiдiймуся, а як нi, то залишуся тут, поки не перетворюся на когось iще»… Але ж! – скрикнула Алiса й знову залилася слiзьми.

 – Нехай би вони тiльки звiсилися сюди донизу головами! Я ТАК утомилася бути тут сама!

Сказавши це, Алiса глипнула на своi руки й здивовано вiдзначила, що, побиваючись уголос над своею долею, натягнула на долоню крихiтну кроликову рукавичку.

«Як менi це вдалося? – подумала Алiса. – Напевно, я знову меншаю». Дiвчинка пiдвелася й попростувала до столика, щоби порiвняти з ним свiй зрiст, i виявила, що тепер, наскiльки вона може прикинути, в нiй приблизно два фути й вона стрiмко продовжуе стискатися. Невдовзi Алiса зрозумiла, що все це через вiяло в ii руцi; вона похапцем кинула його, i саме вчасно, бо ще трохи – й щезла б узагалi.

– Ледве встигла! – сказала Алiса, неабияк нажахана такою раптовою змiною, а проте щаслива самим фактом, що вона й досi iснуе.

– А тепер до саду!

І вона побiгла до хвiрточки – та марно! Маленькi дверцята були так само замкненi, а золотий ключик так само лежав на скляному столику. «І все жахливо, як нiколи, – подумало бiдне дитя, – бо ж я ще нiколи в життi не була такою крихiтною, нiколи в життi! І я вам скажу, це просто жахливо, отак!»

Щойно вона це промовила, як посковзнулась i за мить уже – хлюп! – опинилась аж по шию в солонiй водi.