Аліса в Задзеркаллі

Щойно Королева трохи перевела подих, вона гукнула до Бiлого Короля, котрий сидiв набурмосено серед попелу:

– Стережися вулкана!

– Якого вулкана? – спитав Король, стривожено вдивляючись у полум’я, нiби там було найдоречнiше для вулкана мiсце.

– Здув… мене… вгору, – засапано видихнула Королева, яка все нiяк не могла як слiд перевести дух. – Будь обережний, пiдiймайся… звичайним шляхом… пантруй, щоб тебе не здуло!

Алiса дивилася, як Бiлий Король поволi повзе решiткою, переступаючи з прута на прут, поки не сказала:

– Божечки, та в такому темпi ви будете добиратися до стола не одну годину.

З моею допомогою буде куди швидше, хiба нi?

Проте Король не звернув на запитання жодноi уваги: було цiлком очевидно, що вiн не може нi чути, нi бачити ii.

Тож Алiса пiдiбрала його дуже обережно й перенесла значно повiльнiше, нiж Королеву, щоби ще i йому не забити памороки. Але, перш нiж поставити Короля на стiл, вона подумала, що його варто трохи обтрусити, бо вiн був геть виваляний у попелi.

Пiзнiше Алiса казала, що за все свое життя не бачила такоi гримаси, яку скорчив Король, коли зрозумiв, що його тримае в повiтрi невидима рука та ще й обтрушуе.

Вiн був надто вражений, щоб закричати, але його очi й рот розчахувалися дедалi ширше, ставали все круглiшими та круглiшими, поки Алiсина рука не затрусилася вiд смiху так сильно, що дiвчинка трохи не випустила Короля на пiдлогу.

– О! Будь ласочка, не робiть таких мiн, дорогенький мiй! – вигукнула вона, цiлковито забувши, що Король не може ii чути.

 – Ви так мене смiшите, що я вас ледве тримаю! І не розкривайте так широко рота! Туди весь попiл залетить… ось тепер, я думаю, ви досить чистий! – додала вона, пригладжуючи Королю волосся та ставлячи на стiл поруч iз Королевою.

Король миттю повалився на спину i лежав зовсiм нерухомо. Алiса трохи занепокоiлася тим, що вона наробила, i пiшла по кiмнатi, шукаючи, чи немае десь води, якою вона могла б його побризкати. Проте iй не трапилося нiчого, окрiм каламарика з чорнилами, а коли повернулася з ним до столу, то побачила, що Король уже опритомнiв i тепер розмовляе з Королевою переляканим шепотом – таким тихим, що Алiса заледве розбирала, про що мова.

Король казав:

– Запевняю тебе, моя люба, я похолов до самих кiнчикiв моiх вусiв!

На що Королева вiдповiла:

– Нема в тебе нiяких вусiв.

– Жах цiеi митi, – продовжував Король, – його я нiколи, НІКОЛИ не забуду!

– Чого ж, забудеш, – сказала Королева, – якщо не зробиш собi нотатку на пам’ять.