Гітара, кості, кастет

Там був твiй батько, вiн сказав, я повинен знайти собi якусь розвагу, бо перевтiлюся в дуже схожого на нього старого зануду.

– Не сумуй, – втiшила його Лола. – Пiдемо подивимося шоу, потiм втечемо на дах i потанцюемо.

Пiсля цього вони ще тиждень зустрiчалися вечорами. Ходили в театр, iнодi в кабаре; одного разу мало не цiлий день бродили по Центральному парку. Але Лола помiтила, що, якщо ранiше Джонс був найвеселiшим та найбезтурботнiшим за трьох, то тепер найбiльше впадае в зневiру. Все навколо нагадувало йому про роботу, якоi так не вистачало.

Навiть ввечерi, пiд час танцiв, стукiт сотень браслетiв на жiночих руках нагадував йому метушню офiсу вранцi в понедiлок. Схоже, Джонс не створений для розваг.

– Я тобi дуже дякую, – сказав вiн якось, – i пiсля робочого дня мене б це дуже потiшило. Та зараз в моiй головi порпаються лиш недовершенi справи. Менi… менi до болю сумно.

Вiн бачив, що завдае iй болю, що своею вiдвертiстю вiдштовхуе ii, коли дiвчина й справдi намагалася допомогти.

Але нiчого не мiг з собою вдiяти.

– Лоло, менi дуже шкода, – м’яко мовив вiн. – Може, якось пiсля закриття бiржi, я навiдаюся до тебе…

– Нi, не хочу, – холодно вiдповiла вона. – І, я зрозумiла, наскiльки з мого боку це було безглуздо.

Пiд час цiеi розмови вiн стояв бiля ii автомобiля, а вона, не чекаючи вiдповiдi, ввiмкнула передачу й рушила з мiсця.

Назустрiч iй плинув сумний погляд та ще думка про те, що вони, може, бiльше нiколи не побачаться, i що на все життя вона запам’ятае його нетактовнiсть та невдячнiсть.

Але бiльше йому нiчого було сказати. Всерединi Джонса крутився невпинний мотор, який вберiгав його вiд вiдпочинку та зупинявся, коли юнак на це заслуговував.

– От трапилося б це пiсля закриття бiржi, – бурмотiв вiн, повiльно переставляючи ноги. – От тiльки б пiсля закриття.

III

Того серпневого ранку, о десятiй, до офiсу Сайруса Джирарда першим завiтав засмаглий юнак, попросивши передати свою вiзитну картку.

Не минуло й п’яти хвилин, як прибув другий – цей не настiльки вражав свiжим виглядом, однак його очi переможно горiли. Через тремтливi внутрiшнi дверi iм повiдомили, що треба зачекати.

– Нумо, Перрiше, – поблажливим тоном протягнув Ван Бюрен, – як тобi Нiагарський водоспад?

– Словами не описати, – зверхньо мовив Перрiш. – У свiй медовий мiсяць дiзнаешся про це.

– Медовий мiсяць? – Ван Бюрен здригнувся.