Пані Боварі

І Емма силкувалась зрозумiти, що, власне, означають у життi отi слова про блаженство, жагу, сп’янiння, якi здавалися iй такими прекрасними в книжках.

VI

Вона читала в дитинствi «Поля i Вiргiнiю»[8 - «Поль i Вiргiнiя» – роман французького письменника Жака-Анрi Бернардена де Сен-П'ера (1737–1814) про iдилiчне кохання на лонi екзотичноi природи.] i марила про бамбукову хатку, про негра Домiнго, про собаку Фiделя, але найбiльше про нiжну дружбу якогось доброго братика, що рвав би для неi червонобокi плоди з величезних, вищих за дзвiницю, дерев чи бiг до неi босонiж по пiсочку, несучи в руках пташине кубельце.

Коли iй минуло тринадцять, батько одвiз ii до мiста – вiддати в монастир. Вони спинилися в кварталi Сен-Жерве, в заiздi; вечерю iм подали в тарiлках, розмальованих сценами з життя мадемуазель де Лавальер[9 - Лавальер Франсуаза-Луiза (1644–1710) – герцогиня, фаворитка французького короля Людовiка XIV (1638–1715). Коли король збайдужiв до неi, вступила в монастир, де й померла.

]. Подряпанi ножами й виделками написи прославляли благодать вiри, чутливiсть серця i розкошi двору.

Вона не нудьгувала в монастирi навiть у першi днi – iй гарно було з сестрами-черницями. Щоб розважити дiвчинку, вони водили ii до каплицi, куди проходили з трапезноi довгим коридором. На перервах Емма майже не гралась, добре розумiла катехiзис: коли отець вiкарiй задавав труднi питання, вiдповiдала завжди вона. Живучи безвихiдно в оранжерейнiй атмосферi класiв, серед цих блiдолицих жiнок, що перебирали чотки з мiдними хрестиками, вона поволi поринала в млосну мiстичну дрiмоту, навiювану кадильними пахощами, прохолодою свяченоi води та палахкотiнням свiчок.

Пiд час обiднi вона не дослухалася до вiдправи, а розглядала в своему молитовнику побожнi малюнки, облямованi блакитними вiньетками, iй полюбились i хвора овечка, i серце Христове, простромлене гострими стрiлами, i стражденний спаситель, що знемагае пiд тягарем хреста. Щоб умертвити плоть, вона одного разу спробувала не iсти цiлий день. Вона придумувала, який би собi дати зарiк.

Коли треба було йти на сповiдь, дiвчинка навмисне вигадувала на себе рiзнi дрiбнi грiшки, аби довше постояти навколiшках, згорнувши руки, припавши лицем до решiтки, й слухати в сутiнках голос священика. Так часто повторюванi в проповiдях образи: наречена, жених, небесний обранець, вiчний шлюб – будили в неi в глибинi душi якусь недовiдому нiжнiсть.