Тиха місцина

Хоча жодний стороннiй спостерiгач не помiтив би нiчого, що символiзуе закiнчення юностi, з позицii цього десятилiття певнi моменти церемонii видавалися припорошеними старомоднiстю i злегка вiддавали лавандовим ароматом старовини. Наречена пiдняла фату з обличчя та усмiхнулася тiею чарiвно-серйозною усмiшкою, яка й робила ii «чарiвною». Коли вона подивилася на друзiв i подруг, нiби обiймаючи iх востанне, на ii щоках забринiли сльози. Потiм вона повернулася до чоловiка, такого ж невинного i серйозного, як i вона сама, немов говорячи: «Все скiнчено.

Тепер я, вiднинi i навiки, належу лише тобi».

Констанцiя, яка вчилася в однiй школi з Мерi Джексон, сидiла на церковнiй лавi i, не криючись, вiд щирого серця, яке калатало у неi в грудях, ридала. Обличчя Жозефiни, яка сидiла поруч, виражало складнiшi почуття – здавалося, вона пильно спостерiгала за тим, що вiдбуваеться. Один або два рази – хоча обличчя ii залишалося все таким само зосередженим – ii щоками покотилися скупi сльозинки. Вона була неприемно ними здивована.

Вуста зухвало-нерухомо стиснулися, немов у дитини, якiй суворо велiли не пустувати в будинку. Лише один раз вона дозволила собi щось бiльше; «Дивiться, а он молодша дочка Перрi, – чи не так, симпатична?» – почула вона за спиною i вiдразу почала пильно розглядати рiзнобарвний вiтраж, щоб невiдомий обожнювач помилувався ii профiлем.

Пiсля вiнчання родина Жозефiни вирушила на банкет, тому вечеряти дiвчинi довелося на самотi – радше, майже на самотi, адже молодшого брата i його гувернантку складно було вважати товариством.

Вона вiдчувала себе цiлком спустошеною. Сьогоднi ввечерi Ентонi Харкер – «вельми коханий – нiжно коханий – вельми, нiжно коханий!» – йшов на побачення з iншою, щоб цiлувати ii огидне, потворне обличчя; i невдовзi вiн зникне назавжди – як i всi iншi чоловiки його поколiння – в обiймах якоiсь жiнки, яка зовсiм його не кохатиме, залишивши iй лише безлiч Тревiсiв де Коппетiв i Едiв Бементiв – тих, хто до того не цiкавi, що навряд чи вартi навiть тiнi усмiшки

Коли вона побачила власне вiдображення в дзеркалi ваннiй, на неi знову нахлинули почуття.

А що, коли вона помре сьогоднi вночi, увi снi?

– Ох, яка ганьба, – прошепотiла Жозефiна.

Вiдчинивши вiкно, вона стиснула в руцi едине нагадування про Ентонi – велику носову хустку з його iнiцiалами, i зi смутком залiзла пiд ковдру. Проте не встигли простирадла ще нагрiтися, як почувся стукiт у дверi.

– Вам термiновий лист, – мовила покоiвка, увiйшовши до кiмнати.