Про військове мистецтво

 – Це мiсце i праця вашого предка нагадують менi деяких князiв королiвства Неаполiтанського, якi теж з любов’ю розводили такi породи i насолоджувалися iх тiнню». На цьому вiн перервав розмову i деякий час сидiв у роздумах, а потiм продовжував: «Якби я не боявся вас образити, я висловив би свiй погляд; не думаю, що можу вас образити, так як говорю до друзiв i хочу розмiрковувати про речi, а не злословити. Нехай це не буде нiкому образою, але краще б люди намагалися зрiвнятися з древнiми в справах мужностi i сили, а не в знiженостi, в тому, що древнi робили при свiтлi сонця, а не в тiнi, i сприймали б у вдачi давнини те, що в нiй було справжне i прекрасне, а не помилкове i збочене; адже коли спiвгромадяни моi, римляни, стали вдаватися до подiбних речей, вiтчизна моя загинула».

Козiмо вiдповiв на це… Але, щоб уникнути неприемних постiйних повторень слiв: «такий-то сказав», «такий-то вiдповiв», я буду просто називати iмена тих, хто говорить. Отже, Козiмо сказав:

КОЗІМО. Ви почали розмову, якоi я давно хотiв, i я прошу вас говорити не соромлячись, як i я без сорому буду вас питати.

Якщо я в питаннях або вiдповiдях буду кого-небудь захищати або засуджувати, це вiдбудеться не для того, щоб виправдовувати або звинувачувати, а для того, щоб почути вiд вас правду.

ФАБРІЦІО. А я iз задоволенням скажу вам все, що знаю, у вiдповiдь на вашi питання, а буде це вiрно чи нi – судiть самi. Питання вашi будуть менi лише приемними, адже я почерпну з них стiльки ж, скiльки ви з моiх вiдповiдей; мудрий запитувач часто змушуе спiврозмовника багато про що подумати i вiдкривае йому такi речi, про якi вiн без цих запитань нiколи б нiчого не дiзнався.

КОЗІМО. Я хочу повернутися до того, про що ви говорили ранiше, – а саме, що мiй дiд i вашi предки вчинили б мудрiше, якби наслiдували древнiх в справах мужнiх, а не в знiженостi. Менi хотiлося б виправдати мого дiда, надавши вам змогу захищати ваших предкiв. Не думаю, щоб в його часи знайшлася людина, яка б так ненавидiла знiженiсть, як вiн, i так любив суворе життя, яке ви вихваляете; проте вiн усвiдомлював, що нi сам вiн, нi дiти його цим життям жити не можуть, бо вiн народився в тому розбещеному столiттi, коли людина, яка не бажае пiдкорятися загальним правилам, стала би для всiх i кожного предметом осуду i зневаги.

Адже якби людина, подiбно до Дiогена, влiтку пiд палючим сонцем лежала б голою на пiску, а взимку в саму холоднечу валялася б на снiгу, – ii вважали б божевiльною.