Навіжена

Навiжена

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Навiжена» Івана Нечуя-Левицького – повiсть, у якiй автор торкаеться теми життя iнтелiгенцii***. У повiстi змальовуеться складна i заплутана доля представникiв вищих верств населення кiнця ХІХ ст. Перу автора належать й iншi твори подiбноi тематики, зокрема, роман «Хмари» та «Над Чорним морем».

Іван Нечуй-Левицький

НАВІЖЕНА

I

Молодий чиновник кишиневськоi контрольноi палати Дем'ян Антонович Ломицький, по своему звичаю, роздягся по обiдi i лiг одпочивати.

Тонкий та сухорлявий, закутаний по шию в смугнасте, волохате укривало, вiн був схожий на довгу смугнасту i поцяцьковану гусiнь, що розтяглася на листку на всю свою довжину.

«І спати хочеться, i чогось мене сон не бере, – подумав Ломицький, позiхнувши, – сьогоднi, йдучи на службу, я стрiвся з Марусею Каралаевою i провiв ii до банку. Вона попрощалась зо мною i тихою ходою пiшла по сходах в банк, де вона мае службу. Невесела ii служба – мабуть, така, як i моя в контрольнiй палатi.

Шкода дiвчини. А гарна дiвчина: брови густi, неначе чорний оксамит, губи повнi, червонi, очi великi, карi. Вид в дiвчини трохи сiльський; здоров'ям пашить од ii мiцноi постатi; вона й на вдачу добра…»

Ломицький заплющив очi i силкувався заснути, а сон його не брав. В його думцi знов майнули густi оксамитовi Марусинi брови, блиснув осмiх червоних, як коралi, уст; блиснули бiлi, чималi й рiвнi, нiби пiдрiзанi, зубки; майнуло лице рум'яне, що так i пашiло здоров'ям.

«Гарна, здорова, моторна, й тиха на вдачу, й хазяйновита… Говорить помаленьку i небагато i немало: саме помiрно. Ненавиджу я тих лепетливих дам, що дзигорять, як тi сороки. Якось менi важко на вуха, як хто дуже дрiботить язиком… От була б менi пара! – подумав Ломицький. – Я знаю, що я трохи сподобався iй. Та про що ми сьогоднi балакали з нею?»

Ломицький почав дрiмати. Вiка стали важкi i неначе прилипали до очей. А сон все-таки його не брав.

Карi Марусинi очi нiби дратували нерви, не сходили з думки, проганяли сон з його очей.

«Та про що ми з нею сьогоднi балакали? – знов надокучала йому спокуслива думка. – Вона зацiкавлена жiночим питанням, але про це ми з нею говорили вчора в мiському саду. Сьогоднi я спитав у неi, чи не буде для неi неприемно, коли я зайду до ii матерi i познайомлюсь з нею. Вона запросила мене до себе коли-небудь на чай, ввечерi, просто, без церемонii. Пiду сьогоднi!..