Навіжена

Ломицький почував, що ця тиша, ця мертвота дуже сприяе його втомленим, пришибленим, змалку пригнобленим нервам, прибитим ще замолоду втомою од великих лекцiй, од мертвоти класичних мов, од сувороi дисциплiни. Пришибленi слабкi нерви потребували мертвого спокою. «Ця картина – iдеальна емблема мого життя: вода падае без шуму, колеса крутяться без стукоту, млин меле без гуркоту… І дiло буцiм йде, i тихо, мертво… спокiйно. А я люблю такий спокiй; моi нерви не видержують турботи… Люблю, щоб ходили в хатi сливе навшпиньки, гомонiли сливе нищечком.

Люблю такий квiетизм життя… хоч такий квiетизм недалечке од соцiальноi смертi, а може, й од моральноi, – пiдказав розум Ломицькому, – але… але… тепер так лiпше», – подумав Ломицький.

Ломицький кинув оком на м'яке старомодне здорове крiсло, що стояло в кутку коло столика. На столику лежала розгорнута книжка. На книжцi лежав кiстяний нiж. Крiсло було пом'яте на сидiннi. Видно було, що тут хтось недавнечко сидiв, встав i вийшов…

Там сидiла Марусина мати, Марта Кирилiвна.

Вглядiвши в вiкно, що до iх йде Ломицький, вона схопилась i втекла в кiмнату.

– Як же вам подобаеться ваша скарбова служба в контрольнiй палатi? Мабуть, не дуже весела; лiк та цифри, та ще цифри? – спитала Маруся.

Ломицький не одразу одповiдав Марусi. Вiн нiколи не одповiдав одразу на питання, не подумавши. Цю обережнiсть та обачнiсть в словах вiн постерiг ще на третьому курсi в унiверситетi. Вiн ще тодi добре втямив, що треба говорити, оглядаючись на усi боки, що небезпечно говорити те, що думае чоловiк, що мае на мислi… І вiн сам незчувся, як з обережного став нещирим, а потiм i хитрим, а врештi заранi вже зрозумiв суття сучасного життя.

«Як скажу, що служба менi не до вподоби, то це часом може дiйти до вуха начальника. Коли служиш, то кажи, що любиш службу, бо не швидко пiдеш вгору… А служба i справдi така, що з нудьги здурiти можна», – подумав Ломицький.

– Нiчого собi… Служба по менi, по моему смаку i вдачi. Я люблю математику, люблю цифри. Це мене навiть забавляе… – сказав перегодя Ломицький.

Вiн усе поглядав на дверi. Сподiвавсь, що от дверi одчиняться i вийде Марусина мати. А дверi не одчинялись. В кiмнатi було тихо, але Ломицький духом чув, що там хтось притаiвся, хтось дише, навiть тихесенько позiхае, затуливши долонею рота.

Маруся вийшла в кiмнату засипати чай. Вона знов вернулась в гостинну i причинила за собою дверi. За дверима хтось тихесенько чалапав по хатi. А Марусина мати не виходила.