Навіжена

Вiн говорив i неначе боявся, озираючись на усi боки. І тiльки часами в його карих очах блискали останки енергii, котрi неначе замерли в йому i нiби дотлiвали. З його чесноi i правдивоi вдачi неначе хтось висмоктав половину енергii, половинусвiжих, здорових дум, а другу половину покинув йому задля того, щоб вiн був не бiльше як мертвим i слухняним знаряддям в чужих мiцних руках. Животiй, терпи, мовчи та дишi – поставила йому девiзом школа i система. І вiн тiльки животiв, мовчав та дихав… Цю привiлегiю – мовчати та дихати – й зоставили йому…

– Вже з вас молодець! А ще до панни прибрався, – сказала Христина.

І Христина пiдiбрала трошки руками сукню i вдарила тропака, а потiм зробила кiлька скокiв козачка легенько, плавко й грацiозно, – зовсiм так, як танцюють молодицi та дiвчата. Ломицький осмiхнувся i якось повеселiшав. Христина вмiла розвеселити й розважити i дуже невеселих i понурих людей.

– Але знаете, що я вам скажу? – сказала Христина.

– Чому так? – пiдняв голос Ломицький.

– Та так… – сказала Христина. – Маруся i справдi пречудова, вродлива дiвчина, гарна на вроду, моторна на вдачу, але ii мама… будете мати з нею багато клопоту.

– Та чого ж так? – спитав трохи з переляком Ломицький.

– Це така баба, в котрiй сидить двi бабi; сидять i одна одну за коси смикають та скубуть, – сказала Христина.

– Не розумiю вашоi загадки: переложiть ii на звичайну людську мову, – сказав Ломицький.

– Про цю бабу можна сказати так: коли вона каже – надворi година, то розумiй, що йде дощ, – сказала Христина.

– Цебто вона неправдива людина?

– Зовсiм-таки брехлива. Бачте, до дочки часом збираються ii молодi товаришки, дуже лiберальничають, говорять про жiноче питання. Стара наслухалась, i iй здалось, що вона й сама молоденька, лiбералка, бо вона й справдi мае себе за молоденьку. Знаете пiсню:

Захотiла стара баба молодою бути:

Натикала за намiтку зеленоi рути.

– Знаю, знаю, – сказав Ломицький.

– Оце ж вона й е! – крикнула Христина. – Вона на словах i лiбералка, i нiгiлiстка, i сее, i тее, й онее; i в недiлю до служби панчоху плете, а крадькома молебнi та сорокоусти наймае. Каже, що читала i Дарвiна i Спенсера.

– Чи справдi ж читала? – спитав Ломицький.

– Читала вона так само, як я, – тiльки чула, як дочка часом читала.