Тигри

І все почалося з того, що одного дня я просто не витримав, дивлячись на слiпучий простiр, який вiдкривався кожного разу, як мiй колега, що носить перевiряти до мене статистичнi таблицi, починав сплескувати руками, Нарiкаючи на свiт i на людей. Переконавшись, що нiкого поблизу нема, я запропонував йому за мою мiсячну платню вiдступити менi той простiр, який вiдкривався кожного разу, як вiн розводив руками. Я навiть опустив очi на акти на столi, щоб поглядом не зрадити, наскiльки менi хотiлося мати його простiр, бож я знав, що такий первинний простiр, куди ще не ступала нiчия нога, де повiтря аж рипiло вiд свiжости, вартий i рiчноi, платнi, але мiй колега вирiшив, що я жартую.

Вiн глянув на мене, подумавши мить над тим, що мiй жарт до нього не дiйшов, але незручно показувати, що вiн не розумiе мого жарту або що мiй жарт недотепний, посмiхнувся i, махнувши рукою востанне, бо пiсля того, як простiр став моею власнiстю, вiн уже не розмахував руками, нарiкаючи, що в нього вiд рiзких рухiв коле в серцi, заявив, що я можу мати його простiр задурно. Вiн, здаеться, так i до смерти не зрозумiв, що подарував менi простiр, якому позаздрив би не один могутнiй володар, хоч я, бувши засадничо чесною людиною, кiлька разiв нагадував, бачачи, як вiн у розмовi, забуваючи, що в нього вже нема колишнього простору, сплескуе рудами i тодi хапаеться за серце. Але люди вiрять очевидно лише в те, у що iм найзручнiше вiрити, моi роз’яснення не мали жодних наслiдкiв, i так я став власником свого першого простору. Пiсля цього я назбирав чимало просторiв, навiть не розвинувши якоiсь особливоi системи, щоб дешевше поповнити свою колекцiю. Люди на диво не цiнували простору, який вони носили з собою, все це лежало роками невикористане, i я зробив висновок, що люди простором не цiкавляться. Адже мое найбiльше надбання, половину всесвiту з кiлькома галактиками, я набув у волоцюги на вокзалi за пiв пляшки вина за кiлька хвилин до того, як сiдав у потяг, щоб iхати до одного мого колеги. Менi аж прикро згадувати, що коли я натякнув йому про цiннiсть його простору, не волiючи його ошукувати, то вiн перелякався, що менi шкода пiвпляшки вина за, як вiн висловився, «свiже повiтря», i я поспiшив замовкнути, щоб не втратити простiр, який ладен був уже вислизнути у мене з-пiд рук. З часом я став таким багатим, що багатства перестали мене цiкавити, та й зрештою, що я мiг ще хотiти, коли на землi не iснувало людини, яка була б спроможна вiдкупити в мене бодай частину моiх надбань.