Вігілії

Два грифи – шлях, який веде в нiкуди.

Пiшина пам’ятi i обрiй-естакада.

Що – свiт, iз мила й сажi злiпок.

В предмети згущуеться роздрiбне мигтiння.

Де щойно тiльки гiлочки фотоннi,

І вiд ества – нi обрисiв, нi статi.

В таких глибинах навсебiч летiти. —

Ще Сцiлли i Харiбди омина Свiдомiсть.

Й нiч у мисцi, як миньок.

ВІГІЛІЇ XLVIII

Не обрiй, а вуста, – то там, то тут —

З-пiд намулу. І тиша, наче дьоготь.

Все причаiлось. Тiльки мiсяць диха

На вухо. Та – ковтками – блекота.

У проминального все дужче апетит —

На вiчне, хоч i гине вiд ядухи.

Двi зiрки, що – як рушники – з-пiд даху, —

За розподiльник лiнiй i частот.

В повiтрi гаснуть острови з опунцiй.

Прийдешне ще чекае на зупинцi, —

Їсть яблуко, – при боцi – оцелот,

Що вiд – промiжних втiлень уцiлiв.

Й по купках спалахiв, мов з’яв очiс,

Йде розтяжний – з самих суглобiв – час.

ВІГІЛІЇ LI

Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.

Життя? Рiка? Чи просто знак – алея

Згортаеться у зiрку i малiе.

Не поле – алюмiнiй i азбест.

Амеба мiсяця зiйшла на рихлий бас.

Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:

Рiвнина чи вже духа алкалоiд,

Що в просвiтках – матерii позбувсь? —

Самi кульбаби вiд гучних орацiй.

Свiт – проваливсь на першому уроцi

Й – надсадно – форми – щiткою, як посуд.

Природа – з’яв напташила запаси,

Аж серце гупа й кришиться броня.

І пiтьма, що – оливами – бринить.

ВІГІЛІЇ LII

Навколо тиша, наче iз вiдра.

Без опертя, в надхитану назальнiсть —

Квадрат розмитий. Свiт – без камiзельки.

Все кришиться – i навпiл – по ядру.

За водороздiлом – осмерклий сум модрин.

Що видовжила в береги зозуля.

Та мозок, що – краплинами лiзолу, —

Ще заки – на новий ракетодром.

Сама рiвнина, що застигла в оцi,

Та – ген – тополь порожнi ногавицi.

Де зовнiшне вiдбiгло всiх регалiй,

Лиш де-не-де – на хiднику – рагелi.

Нутро не клiпне, – в пастцi сам ловець.

І тиша, що всi стулки розсува.

ВІГІЛІЇ LIII

У прiрву – день. Короткий людський вiк.

Все глибше смерть вбивае в тiло пакiл.

Все, чим жилось, як на асфальтi – спека. —

Мелодiя – на кришки – i спiвак.

Плете ядро усесвiту павук.

На ниточцi тремтять хисткi опуки.

Усе живе – Тлiн – пiд свою опiку.

Лиш серце блима – мiж кущiв – ставок.

Весь свiт бiжить – вагон, – та спить кондуктор.

Хитаються перегородки з дикту.

Не дiють гальма.