Дилогія. Під тихими вербами.

Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своею чепурною головою.

– Ой, нi! Як я за його дочку давав, то думав: буде сiм'янин, то вже до свого дiла й прихилю його. Так де там!..

– Цураеться? – спитав Копаниця.

– Нi, вiн нас iз старою й не цураеться; i в гостях iз дочкою бувае, i в себе приймае, а так, щоб у яке дiло зо мною пристав, дак нiяк! «Я, – каже, – того не хочу, бо через великi грошi сльози ллються. І вам, – каже, – тату, радю тих багатирiв покинути та по-божому жити».

– Ич, iдолова душа! – обурився Терешко.

 – Муляють йому тi багатирi!

– Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо вiн крутитиме в громадi. Пам'ятаете, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зiнька ж, усе сталося.

– Дак що ж iз ним робити? – спитав Денис.

– Приняти до нас у спiлку, – вiдказав Рябченко.

– От такоi!

– Іншого нiчого не вигадаеш.

– Та в його й грошей нема.

– Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.

– А як не схоче? – питав Манойло.

 – Он же, чуеш, який голiнний?

– Треба так зробити, щоб схотiв, – обстоював за свое Рябченко.

– Ну, та як же ти зробиш? – не розумiв Копаниця.

– А треба, щоб йому був великий бариш, – вiдказав Рябченко.

– Уже ж бiльшого, як усiм, не буде!

– Коли цей йому здасться малий, то треба й бiльшого дати.

– Чого ж то так? – спитав неприхильне Денис. – І грошi йому позич, та ще й бариша з свого заробiтку прикинь! Це вже буде зовсiм не по правдi!

– Що ж ти маеш робити, – казав спокiйно Рябченко, – коли таке дiло? Та воно не так i страшно, як здаеться.

Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер бiльший бариш, щоб вiн не зiпав у громадi за пересельськi надiли тощо… Цим його вiд товариства вiдлучимо. Бо вiн через те тiльки й силу мае, що з ним товариство таких, як i сам, гольтiпак. А як вiн iх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолi тодi буде з нами, хоч i без великих баришiв.

– То тодi йому хвоста вкрутимо?

– Авжеж!.. А як вiн од iх одкинеться, то самi вони довго не вдержаться.

– Бо вiн же в iх голова, старшина!.. – зареготався Копаниця. – Що правда, то правда, – нам треба його збити з плигу. Бо воно – блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться, – йому це найзручнiше.

– Та що ж, i заходюсь, – згодився Остап. – Тiльки ви менi скажiть, що йому говорити.

Почали мiркувати, якими баришами можна краще спокусити Зiнька.