Дилогія. Під тихими вербами.

Домаха вже пiшла в другу хату лагодити самовар, а Денис усе частував i казав:

– Істинна правда, що каже Григорiй Павлович, наш господин старшина: нiякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився помiж «образованими» людьми i собi «по-образованому» закидати.) Всяка голота пнеться рiвнятися з путящим, порадошним хазяiном. Що бiльший харпак, то бiльше в громадi галасуе проти заможного чоловiка. Того i в голову собi не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хлiб? – У нас! – До кого скотину пасти вiддавати? – До нас! – У кого грошей позичити? – У нас-таки ж! Що ж би вони робили без нас?

– Іменно! Істинна правда! – вiдказували гостi.

А кум Терешко (вiн же при панах був, то знае, як сказати) доточив:

– Настоящая благодiянiя оказуеться, настоящая! А Денис казав далi:

– Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!

Тiльки порадошний чоловiк схоче що зробити – чи в громадi, чи так, – зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтацiя, та й годi! От, сказати, як Остап Дорохвейович, – вiн кивнув на Колодiя, – хотiв, щоб йому громада вiддала волость нову робити, – лишенько! Який крик iзробився! Кажуть: багатiти нашим коштом буде!.

– Авжеж, брехня! – сказав старшина, а Остап тiльки рукою махнув.

– От так i я, – говорив Денис, – хотiв би зробити одно дiло мале-невеличке, та й боюся з iм потикатися в громаду, щоб i лиха не здобуться. Хiба що вже ви, господа хазяiни, пособите менi.

– Кажiть, кажiть, яке там дiло! – загомонiли гостi. – Що доброго надумали?

– От же ви знаете, – розказував Денис, – що як пiшли пересельцi на Амур, дак позоставалися вiд iх надiли. Громада ж тодi не дозволила пересельцям тiеi землi продавати, а взяла на себе.

– Хотiла на всiх рiвно подiлити! – гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький. – Ге! А ми не дали, да тобi в орендное содержанiе оддали – на три года, – от тобi i вся бiда!

– Іменно, iменно! І досi дякую вам, – спасибi за це! Хоч воно з тiеi земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.

– Та ще й добра, – додав старшина. – Не соромляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаем усе дiло. Своi люди.

– Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третiй наступае, а там i край…

– А там iзнову буде крик та гвалт у громадi, щоб тобi не давати, – сказав Манойло.