Дилогія. Під тихими вербами.

Вчитися! О, цього бажала вся душа його, до цього поривалася вся iстота його! Вчитися, щоб знати, як i що е на свiтi i через що воно так. Учитися, щоб знати, як запобiгти лиховi, як зробити, щоб не кривда, а правда правдувала! Вiн певний був, що наукою цього зможе дiйти, бо не дурно ж той, хто написав «Кобзаря», люблячи так дуже правду та вбогих людей, велiв усiм учитися. Вiн знав, нащо це казав, i Зiнько хоче його слухатися, за його приводом iти i вчитися.

Але як? Де? Вiд кого?

До школи вже пiзно було йти такому, як вiн.

Через те пiшов до вчителя, просячи, щоб той учив його самого, а вiн за те йому платитиме.

– Чого ж тебе вчити? – запитав учитель.

– Усiеi науки, яка е на свiтi! – вiдказав Зiнько. Учитель засвистiв, а тодi зареготався.

– Дурний ти!

– Та я знаю, що я дурний, – тим i прийшов, щоб ви менi розуму доточили.

– Хiба ж можна всiх наук навчити? Та й почав лiчити, якi е науки: i така, i сяка, i он яка… Аж моторошно Зiньковi стало…

Одначе все ж згодився вчити Зiнька дечого, i справдi, за рiк навчив його трохи арифметики та пiдучив дужче розумiти книжки… Та незабаром Зiнько побачив, що цей учитель i сам не дуже бiльше знае… та й до книги мало коли зазира, а все то в карти гуляе, то в беседi горiлочку цмулить, то з собакою качок диких стрiляти бiгае… А ще бiльше не сподобався вiн Зiньковi тим, що на кожного селянина, хоч би якого старого й поважного, каже «ти» та величаеться перед мужиками, що вiн пан… Покинув Зiнько до його ходити.

Наважився вчитися сам.

Купив собi арифметику, щоб i далi вчити ii, купив географiю, бо хотiв знати про всякi землi… Купував iще багато всяких книжок. Якi були в його грошi, що мiг би на парубоцькi вбори витрачати абощо, – все вiддавав за книги. Купував на базарi, в щетинникiв i в поганенькiй книгарнi в городi. Купував, не знаючи, якi вони, а так – яка до вподоби припаде своiм заголовком. Купував i читав багато i врештi кинув. Здебiльшого йому траплялися недотепнi, а часом i гидкi книжки.

Зiнько не находив серед цього мотлоху того, чого шукала його розумна, свiту прагнуща голова. Над «Кобзаря» та над «Роберта Оуена» книги не знайшов, хоч не збувся надii колись таки вишукати чого треба. Знав-бо, що е добрi книги, але сам не тямив, по чому iх пiзнавати i де iх знаходити. Зрозумiв, що мусить засягти поради в якогось тямущого чоловiка.

Де ж вiн? Де його шукати?

Навкруги, поблизу Зiнька, його не було.