Дилогія. Під тихими вербами.

Суджено й тих, хто його пiк, покарано тюрмою… Це все минулося вже, а й досi стоiть перед Зiньком, як живе: i цей попечений, змордований брат, i другий брат, Денис, що дивився на те мордування залюбки, ще й допомiг, щоб воно сталося… Ох, цей Денис!..

Якби вiн не гнався так за тiею копiйкою, не сварився б iз Романом, лагiдненько нахиляв би його знову до роботи, дак, може б, i не було нiчого. А то жадоба така несита: все б зажер собi, – от i давай випихати Романа, щоб бiльше батькiвщини припало… Зненавидiв його так, що примiв би – в ложцi води втопив би!.

Скiльки горя було тодi в сiм'i! Батько занедужав тяжко i вже нiколи не видужав зовсiм – за рiк умер з великого болю, з несвiтського сорома… Мати й досi плаче.

Не мiг батько пiсля того Дениса бачити. Вигнав його вiд себе, не дав, а кинув, як собацi, його частку – усе, що той схотiв, – i з того часу не хотiв i чути за його, i не згадував нiколи. З тим i вмер. Зостався Зiнько хазяйнувати вдвох iз матiр'ю. Хазяйнував так зо два роки, а мати все нарiкала, що стара вже, не може сама господарювати… а хоч Зiнько наймав наймичку, та наймичка не господиня, i треба Зiньковi женитися.

А вiн не хотiв. Бо не знаходив собi пари. Вiдколи парубкував, тiльки одна дiвчина й припала йому була трохи до вподоби – то була вбога сирота, байстрючка, наймичка Левантина, – тиха, боязка i нiжно-гарна. Та ii звiв Роман, покинув з дитиною… Зiнько таки хотiв ii взяти, та вона, поховавши дитину, втекла вiд його… згодом умерла тяжкою смертю – так, що Зiнько тодi й не знав… Вiн не знае навiть, де ii могилка.

Та минув час, затих бiль… Одружився Зiнько, i тепер е старiй матерi вiдпочинок. І Зiньковi добре. Було б зовсiм добре, якби не одно: якби не тi думки!..

Думки посiдали Зiнька, не давали йому впокою, гнiтили йому серце, розсаджували голову. І не мiг вiн iм дати ладу, хоч усi вони крутилися коло одного. От так, як у тiй пiснi спiваеться:

Нема в свiтi правди, правди не зiськати:

Що тепер неправда стала правдувати.

От саме так: стала неправда правдувати, бо кривду вважають за правду. Зiнько приглядався до сiльського життя i побачив, що там саме так i е.

По сiм'ях не було ладу. Дiти змагалися з батьками i пусто йшли. Кожне поривалося вихопитися з свити та вскочити в панське пальто. Думали не про те, щоб бути хазяiнами, а як би, щоб не бути простими.