Сині етюди

. Тодi було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було. Ішов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить[15 - Читав десь.] цвiтуть на серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi – iй гарно було хоронити в собi велику таемницю зачаття. Тiльки в ii кривих японських очах вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали ii груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.

Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси.

Вона знала, що скоро приiде Мишко, забере ii з собою i вони поiдуть у далеке, невiдоме мiсто. Туди – далi – далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше, наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш чужинцiв убивали, а вiн був чужинець – з iншоi губернii.

Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на рiчцi. В Дамаiвцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони заповнювали рiчку – голу, сиротливу, осiнню, заповнювали ii глибiнь.

Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на змарнiлi степи.

Потiм iще пiшли дощi.

III

Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу виiхати до мiста й уже майже не iздив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона лапала свiй живiт, iй здавалося, що вiн росте й вона це почувае.

Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцii[16 - За сорок верст Кочубеiвка була.], i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i комунiю лаяли, i ще раз ii лаяли.

Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували – i не хотiлось на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з неi цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Киiв, про мiсто.

А батько ще приносив газепи – у волостi iх багато, й нiхто iх не читав, вони лежали в шафi в писаря i iх крали з нього курii, а на базарi говорили про Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянськоi влади.

За цiлий мiсяць Мишко приiздив один раз – i вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось – Оксана не пам'ятае. А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i усмiхалась загадково.