Герострати

Не знаю, чи господар розказував все це поважно, чи трохи кепкуючи з намiром розворушити мене й примусити уважнiше слухати, чи це вiн так оформив вiдповiдь на моi питання, – iх я ставив наослiп, поринувши в роздуми про мого вiдвiдувача, щоб бодай з ввiчливости пiдтримувати розмову, – наiвна хитрiсть, яка, як я пiзнiше усвiдомив, насправдi досить прозоро свiдчила, що мене цiкавить лише одне: якнайшвидше дiстати адресу, – i це господар помiтив i заповзявся в алегоричнiй формi докорити менi, аби я уважнiше слухав, бо ввiчливiсть полягае на в питаннях, а у вислухуваннi, коли я вже постановив показати себе супроти нього ввiчливим.

Якщо господар мав це на увазi, то вiн домiгся успiху: «живодер» зробив на мене не абияке враження, хоч якось не вiрилося, щоб у когось жив (явно патологiчний) злочинець i господар (з його ж слiв!) пустив таку цяцю на помешкання, менi того хотiлося, i негайно допомiг би, i то настiльки радикально, – це я просто шкiрою вiдчував, – аж сам факт, що будь-коли iснував мiй вiдвiдувач, дощенту випарувався б з мого життя, ставши вiдрiзаним шматком минулого, яке вже не живилося б моiм кровообiгом i яке дозволяло б себе, як перську мiнiятюру, назавжди перегорнути набiк i забути.

Та бажання розповiсти йому iсторiю з моiм вiдвiдувачем не дiйшло до слiв, бо тепер, коли мене тягло довiритися йому, так само незбагненно, як ранiше вiдштовхувало, я несподiвано з жалем усвiдомив, що розповiсти так, як сталося, я i не годен, бо з днем, коли до моеi крамницi зайшов вiдвiдувач i зажадав, аби я писав його бiографiю, мене наче зiштовхнули в незнану менi площину, в якiй всi слова набули iншого значення, i виразити цей новий вимiр менi бракувало засобiв.

Я ще користувався окресленнями й поняттями, якими послуговувався ранiше, хоч тепер вони не означали вже того, що я рвався висловити, я чув iх iнший пiдтекст, однак моя уява виявилася надто мiзерною, щоб вигадати нову систему порозумiння, яка едина спромоглася б вiддати мiй стан. Тому, замiсть сповiдi, я досить безбарвно промурмотiв, думаючи про адресу й про те, як менi з першого разу пощастило знайти людину, яка знала мого вiдвiдувача:

– Стiльки треба терпiння й любови, аби так самовiддано пiклуватися тваринами.

Ви напевно дуже добра людина.

Можливо навiть, що я не те вимовив або те, що я вимовив, насправдi являло собою щось зовсiм iнше, хоч деякою мiрою й спорiднене з попереднiм. Я вже зараз так добре не пам’ятаю, що я виголошував.