Соня

– Нi, це така херня, – казала Етерi.

Потiм вони вiдвезли Настю додому, а далi поiхали в лiс. Лiс свiтився зсередини. Соня вимкнула фари, i вони сидiли, огорненi вогкою нiччю, й дивилися, як неподалiк мiж дерев пульсуе згусток кольорового вiд прожекторiв диму, i силуети людей вигинаються, рухаються, здiймають руки. Інодi силуети виходили зi свiтлого диму й iшли в темряву, похитуючись, по мокрiй травi, зникали мiж деревами – по одному, щоби вiдлити, або по двое чи по кiлька – з рiзними намiрами. Музика долинала нiби дуже здалеку, губилася мiж стовбурiв, кущiв i молодоi зеленi, а травнева нiч була зовсiм довкола них, з усiма своiми маленькими, акуратними, щiльними звуками – шелестами, краплями, тихим перетiканням деревинних сокiв, потрiскуванням множення клiтин у новому листi, видихами вологоi землi.

– От зараз, – казала Соня, – серце розриваеться.

Утiм, можливо, серце розривалося в неi не без Луi, а просто так.

– А знаете, що Гена? – не витримала Катя.

– Що Гена? – спитала Етерi.

– Гена – кончений, – сказала Катя. І потiм розповiла. Безумовно кончений Гена, коли минули обов’язковi два тижнi необов’язкових побачень, щемких безглуздих повiдомлень по кiлька слiв, нiчних дзвiнкiв на п’яну голову i взаемних уявлянь, вiд яких закоханiсть надуваеться десь пiд шлунком, як блакитна сяюча кулька з клаптями теплого дихання всерединi, привiз Катю додому, запаркувався нiби на всю нiч, обiйняв ii за шию i сказав важливе.

– Хочеш, я навчу тебе лiтати? Так i сказав.

– Може, це метафора? – спитала Етерi.

– Подивився серйозно. Це можливо, каже, я знаю, як.

– Може, в нього просто щось iз собою було.

– Нiчого в нього iз собою не було, вiн же проти речовин.

– Проти зовсiм всiх речовин? – зачудовано перепитала Соня.

– Нi, тiльки деяких речовин.

– Так i що? – спитала Етерi.

– Нiчого, – печально вiдповiла Катя. – Просто вiн кончений. Клiнiчно кончений, в сенсi, ну, хворий.

– Ну, то не дуже й хотiлося, – сказала Етерi.

– Так, – сказала Катя, хоча насправдi хотiлося дуже.

Соня вийшла з машини в траву, було холодно i непевно в тонких сандалях. Високо пiднiмаючи ноги, вона побрела на свiтло й музику, за кожним кроком краплi зi стебел розлiталися з-пiд сандаль i дзвенiли срiбнi браслети, нiби вiдтворюючи звук, з яким у Сонi мало потроху розриватися серце.