Соня

Перелiчувати вона почала з найближчих, географiчно найближчих: баба чоловiка лежала поруч, в ii селi (дiд чоловiка лежав з вiйни десь у Бiлорусi, вони до нього iздили тiльки одного разу, колись давно), там же, тiльки на iншому кладовищi, лежав i сам чоловiк; у сусiдньому селi лежали чоловiковi батько, мати, двi сестри та iхнi чоловiки, продумано зiбранi всi разом, з ними жiнка поралася в один заiзд; жiнчинi баба й дiд разом з ii горбатою тетою лежали в районному центрi неподалiк, дiд i баба поруч, пiд спiльним пам’ятником, а тета за огорожею – жити горбатою iй не подобалося зовсiм; мама жiнчина лежала в березовому лiсi на хуторi за сорок кiлометрiв вiд села; на пiвдень звiдти, через рiку, лежав жiнчин батько, його друга дружина, ii син вiд першого шлюбу та спiльна донька, жiнчина молодша сестра – згорiли всi разом, добра була i дружня ця друга родина; за тридцять кiлометрiв вiд свого дiда лежав жiнчин син, на закинутому кладовищi у вимерлому селищi коло спорожнiлого елеватора; ще за двi години автобусом звiдти лежав жiнчин дворiчний онук, там жiнка завжди залишалася на нiч у своеi невiстки; далi, бiля водосховища, лежала дружина ii другого сина, сам син бiльше там не жив, i Соня про всяк не стала цiкавитися, чи жив ще взагалi.

Далi, в мiстi – туди на другi вихiднi поiду, – казала жiнка, – лежали батьки ii другоi невiстки, а ще далi – туди аж на Трiйцю, – друга жiнчина тета…

– Що ви з ними робите? – спитала Соня.

Жiнка замислилася.

– Ну, пам’ятник помию, в кого не просто хрест, – сказала вона, – бо ворони сiдають i гадять.

Траву виберу, посапаю. Посаджу, може, щось. Подумаю, побуду з ними, говорю до них – це ж моя родина.

«Невже вiдповiдають», – подумала Соня.

– Горiлки налию в келишок, тiльки не дiтям, – продовжувала жiнка. – В магазинi у селi Коля все для мене цi дрiбнi келишки замовляе, як iде час до поминальноi недiлi, знае, що завжди вiдкуплю. Тiльки, каже, як я також ляжу – ти i до мене ходи. А я що, ходитиму, хай тiльки в нашому селi ляже.

Бо другий чоловiк невiстки аж за двiстi вiсiмдесят кiлометрiв лежить, в iншiй областi. І до нього ходжу – хто ще ходитиме. Знаеш, так iнодi вертаюся поночi з кладовища, i добре стае, спокiйно, а потiм раптом думаю: а може, iм то i не треба.

– Мертвим? – перепитала Соня, але жiнка здригнулася й глянула на Соню якось розгублено, перелякано, – тут Соня зрозумiла, що сама жiнка так жодного разу й не сказала цього слова. Усi в неi лежали, нiхто не помер.