Блакитна дитина

Я одразу простягнув своему найвiрнiшому друговi Ваньковi книжки й чорнильницю:

– Тримай!

– Ти що, здурiв?!

– Держи i картуз!

Тут уже й хлопцi переконалися, що я не жартую. Якщо вже зняв картуза та вiддав товаришевi, значить, збираеться лiзти до саду всерйоз. Бо дядько, впiймавши в саду чи на городi непрошеного гостя, в першу чергу одбирае картуз: единий на селi документ, який засвiдчуе особу господаря.

Плiт був високий, та менi хотiлося, щоб вiн вирiс до неба. Щоб я лiз по ньому i лiз, а йому не було кiнця-краю.

Бо менi здавалося, що дядько Матвiй причаiвся по той бiк i, як тiльки я виставлю голову, так i скрутить менi в'язи!

Осiдлавши плiт, сторожко дивлюся в сад. Залитий сонцем вiн стоiть у свiтлiй тишi, – нi тобi дядька Матвiя, нi навiть лютого Полкана.

А внизу моi товаришi-однокашники: задерли голови, не спускають очей.

І поперед усiх – Оля Чровжова.

Зiбравшись iз духом, зiстрибую в сад. Швидко бiжу до найближчоi яблунi з побiленим стовбуром, мавпою видираюсь наверх.

Лiзу все вище i вище, помiж розлоге гiлля, щоб заховатись у листi.

Ху!.. Найстрашнiше, здаеться, позаду.

Вибираю найстиглiшi яблука, гарячково пакую до пазухи І коли пазуха наповнюеться, вирiшую злазити. Глянув униз i обмер.

Пiдi мною, задерши догори морду, стоiть чорний, мов iз пекла, Полкан. Очi червонi, грива наiжачена, з iкластоi пащеки вириваеться тихе гарчання: злазь, мовляв, злазь, я тебе тут уже зустрiну!

Де вiн узявся? Коли встиг пiдбiгти? Наче сидiв у землi вижидаючи, поки я видеруся на яблуню!

Висну на гiлляцi, не наважуючись злiзти.

Полкан же, бачачи, що я не дуже поспiшаю до нього, гарчить усе лютiше, розгрiба заднiми лапами землю.

Отодi я й вчинив помилку, в якiй каюся й досi.

Якби я принишк собi непорушно, Полкан, може, i дав би менi спокiй. Але коли йдеться до погибелi, то сам собi накинеш петельку: я вибрав найважче яблуко i пожбурив униз на Полкана.

Ображене собаче виття переповнило сад. Скажено валуючи, пес пiдскочив до яблунi, почав гризти стовбур, а мене так i винесло на найвищу гiлляку!

На несамовитий гавкiт вибiг дядько Матвiй.

Босоногий, у розхристанiй сорочцi, з розпатланим волоссям на непокритiй головi: мабуть, обiдав, а то й дрiмав по обiдi.

– Ану злазь! Злазь, сучий ти сину!..

Я щосили вчепився в гiлку, прирiс до неi всiм тiлом, У вiдчаi дивився на своiх друзiв, якi, вгледiвши дядька Матвiя, дременули так, що тiльки п'яти миготiли та вiддувалися сорочки.