Людина і зброя

Звичайнiсiнька довiдка, звичайнiсiнький собi аркушик паперу, а якоi вiн набув сили сьогоднi, як багато вiн важить у долi кожного з них, хто прийшов сюди! Збережеш цей папiрець при собi – i зостанешся поза вогнем, продовжуватимеш навчання, а покладеш його отут на столi у райкомi – i вже ти не студент, а маршовик, пiхотинець або сапер, i вже дорога тобi туди, де чорним ураганом бушуе вiйна, де становище гiрше Хасану i Халхин-Голу, де такi, як ти, зараз пiдривають себе на останнiх гранатах в прикордонних бетонованих бункерах.

Першими комiсiю пройшли парторг факультету Дядченко, профорг Безуглий, члени комсомольського бюро, в тiм числi й Спартак Павлущенко, що якимось чином уже здобув собi тут право розпорядника, право позачергово входити й виходити з кабiнету. Щоразу вiн з'являвся перед товаришами все з бiльш заклопотаними виглядом, серйозний, мовби аж пригнiчений тягарем своiх нелегких обов'язкiв. Користуючись своiм правом, вiн спробував був провести без черги на комiсiю котрогось з педiнституту, сказавши, що це персональний стипендiат, але в коридорi пiднявся на диво дружний галас, що всi, мовляв, тут перед райкомом однаковi, всi комсомольцi, – отже, давай рiвнiсть! Павлущенка присоромили, а того таки не пустили, iшли одним потоком – стипендiати й не стипендiати, вiдмiнники й троечники, хлопцi з блискучими бiографiями й не блискучими.

В один iз своiх виходiв Спартак, загледiвши серед тих, що ждали в коридорi, худорбасту, сутулувату постать Духновича, був щиро цим здивований:

– І ти тут?

– А що ж, як я: в бога теля з'iв?

– Ну, теля не теля.

– Якi ж настроi? – заклiпав своiми безвiiми очима Духнович.

– А в фiнську ж ти вiдмовився йти? Пам'ятаеш, що ти сказав, як у лижний батальйон набирали?

– Я вже забув.

– А ми не забуваем.

– Фiнська – то iнша рiч, – сказав Духнович i вiдбувся хмурим жартом: – Там холодно, я мерзлякуватий.

– А тут, гадаеш, буде тепло?

– Скорiше навiть жарко… Та як уже не буде.

Проходячи мимо Колосовського, який помiтно нервувавсь у чеканнi свого виклику, Павлущенко щоразу надуто вiдводив погляд убiк, мовби даючи цим зрозумiти, що вiн не згоден з його присутнiстю, що краще Богдановi б не стояти тут серед добровольцiв бiля цих заповiтних дверей.

Колосовському випало зайти до кабiнету одним з останнiх. Йому здалося, що комiсiя зустрiла його так, нiби тут щойно була мова про нього. Настороженi. Офiцiйнi.