Людина і зброя

Одначе й студентам тепер не спиться.

В комендантськiй iсторикiв бiля телефону позмiнне чергують озброенi комсомольцi, при входi до гуртожитку маячить вартовий з протигазом, з гвинтiвкою. Не учбова дрiбнокалiберка – справжня бойова гвинтiвка в цю нiч у студента на плечi. Комендантська вiдтепер iменуеться штабом – вiкна в нiй щiльно замаскованi студентськими ковдрами. Старшим тут Спартак Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро, вiдповiдальний за тсоавiахiмiвську роботу. Пiд час фiнськоi вiн потрапив був у лижний батальйон, i хоч до фронту так iх тодi й не довезли, проте на факультет вiн повернувся мовби фронтовиком, i вiдтодi його бачили по всiх президiях, де вiн сидiв з виглядом втомленого боями ветерана.

Вiдтодi ж на правах людини майже вiйськовоi Спартак носить оцю гiмнастьорку i портупею та пояс з мiдною командирською пряжкою, що поблискуе на ньому й зараз. Щоправда, для повноти враження йому трохи не вистачае росту, – ростом вiн чи не найменший на факультетi, зате солiдностi хоч одбавляй, вона в нього в усьому: в ходi, в поворотi голови, в мерзлякувато пiднятих плечах, в лiктях, вiдстовбурчених на якийсь особливий начальницький манiр.

Коли в комендантськiй задзеленчить телефон, Спартак прожогом кидаеться до нього:

– Історики! Штаб МППО слухае!

І, припавши вухом до трубки, слухае з таким виглядом, нiби з ним зараз розмовляе щонайменше нарком. Повне рожевощоке обличчя Спартакове в цю мить зосереджене, сiрi застиглi очi сповненi рiшучостi й готовностi виконати наказ.

Час вiд часу вiн виходить з комендантськоi i, лунко клацаючи пiдборами чобiт по вестибюлю, йде перевiрити пост, виставлений бiля входу до корпусу. На посту зараз – Слава Лагутiн, надiйний комсомолець, якому Спартак не мае пiдстав не довiряти, але його дратуе, що бiля Лагутiна весь час крутиться Мар'яна Кравець, ця чорнява iхня красуня, що не могла нiчого кращого придумати, як прибiгти з дiвочого гуртожитку в такий час i в таке мiсце на побачення…

– Я тобi вже казав, – дражливим тоном звертаеться до дiвчини Спартак.

 – Пост – не мiсце для побачень.

– Іду вже, йду, – каже Мар'яна, вiдступаючи крок назад i вдаючи, що цiеi ж митi збираеться йти.

– Це я вже чув, а пiду – ти знов тут.

– Ну що тобi станеться, коли я трохи тут постою?

– Не менi. Але iснуе порядок. І взагалi – що за розмови? Сказав, iди – так iди, якщо не хочеш неприемностей собi i йому.

Спартак при цьому кивнув на Лагутiна, до якого вже знов тулилась Мар'яна.