Повія

А от тепер – тiльки мука тяжка, несподiване почуття нового горя… Ну, вже й життя! Краще темна могила, нiж таке життя! – казала вона, дожидаючи зо дня на день сiльського сходу, виглядаючи, чи не йде хто кликати ii.

Пройшов тиждень. Настав Новий рiк. Що то iй новий рiк принесе? Серце ii непокiйно билося. На третiй день нового року зранку забiгав Карпо сказати, що пiсля водосвяття збiрка. «Може, й про вас будуть балакати. Виходьте пiсля обiду», – додав.

«Чи йти, чи нi? – думала Прiська. – Пiти, а коли не будуть за неi говорити, – чого, скажуть, прийшла? А не пiти – рiшать без неi.

Коли б вона там була, все б яке слово за себе замовила».

Непокiйна i аж зелена, швендяла Прiська по хатi i не знала, що iй робити. Вона пригадувала всi сни, якi тiльки снилися iй за той час, коли вона почула ту прокляту звiстку, – чи на добро вони, чи на лихо?.. Та й сни були, як i життя, – страшнi та неодраднi: всi покiйнi снилися iй, нове лихо верзлося… Що вони вiщують, що пророкують? Не розгадае вона своею головою, не прогляне зомлiлою душею, наболiлим серцем.

Прийшов день збору. Христя ранiше i обiд зварила, щоб не барити матерi. Вона, дивлячись на неi, i сама журилася i не знала, чим би iй розвеселити матiр. Прiська не обiдала. Де вже та страва iтиме на душу, коли, може, з завтрашнього дня нiчого буде кусати? Укинула Прiська ложку кашi у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала i з-за столу.

Крик i гвалт застала Прiська на майданi коло волостi, де зiбралась гроиада. Старшина, засiдателi, писар, староста стояли на рундуцi i мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану.

Люди сходилися у купи, гомонiли i знову розходились. Однi кричали: «Не хочемо так! чого така правда у свiтi?» Другi розмахували руками i голосно гукали: «Не буде по-вашому!» Кожен казав свое, i на майданi стояв такий гомiн, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре. Прiська, побачивши купку жiнок, що стояли в сторонi, повернула до iх. Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопiвна, Горпина Ткалева, Мар'я Бубирка – все то своi, знайомi.

– Здоровi! – привiталася Прiська.

– Здорова. I ти, Прiсько, прийшла подивитися? – спитала Мар'я Бубирка, огрядна, червонопика молодиця.

– Знайшла Диво, – сказала Прiська. – Уже менi, старiй, на диво дивитися, коли б не було свого дiла?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.