Повія

Прiська не видержала… Мов ii хто стебнув батогом з усii сили – вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей.

– Грицьку! Бога ти побiйся! – крiзь сльози почала вона. – Ще трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? I ще з удови нещасноi, з сироти безталанноi кепкуеш, глузуеш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то твоiм дiтям!

Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове лице; очi загорiлися-запалали.

– Ти ще клясти прийшла! – скрикнув вiн.

– Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своiм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий iде… Ти ж будеш i iсти, i пити, а тут за душею шеляга немае.

– Грошей, – кажеш, – немае, – обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, – а святки справляти хочеш!

– Хiба як ми бiднi, то нам i iсти не треба, Хiвре? – одказала Прiська.

– А я, знаеш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проiдали та не пропивали з своiм покiйним, то й у вас би грошi були.

– Добре таке говорити, у кого вони е. А коли – i того треба, i другого недостае… i подушне заплати, i викупне дай… А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був.

– А дочка? Дочка – мала у тебе кобила? Нащо ти держиш ii при собi? Не вiддала б ii людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить.

– Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати – не тii б заспiвала.

– За дурною головою та й ногам лихо! – одказала Хiвря.

Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи – нiхто ii не вчуе; а кожне Хiврине слово – спичка у серце: краще мовчати.

Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились.

– Так як же, Грицьку? – почала, помовчавши, Прiська.

– Я тобi сказав у волостi. Не чула? – гукнув Грицько.

– Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже пiсля свят.

– Та ще чи й пiсля свят вiддам? – позiхаючи, вiдказав Грицько.

– То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси – позивати буду!.. – посварилася Прiська.

– Позивай… Чого ж ти прийшла? Iди – позивай! – блимаючи очима, каже Грицько.

Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула.

– Господи! Як то воно люди забуваються! – напустилася вона на Прiську. – Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль iла, то й за позви не знала… Стара, бач, хлiб-сiль забуваеться.