Повія

Тихо, мов жарина у попелi, тлiе ii душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'еться, чогось-то хоче… Так гние деревина на коренi: уже й вiти ii посохли, i середина випала, а вона все стоiть; вiтер-негода обносе сухе гiлля, а зсередини шашiль виточуе гниле суччя; кругом дiрки, кругом дупла, один стовбур – i той порожнiй… а все стоiть! Треба не вiтру, а бурi повалити його – i вiн, поскрипуючи, дожидае тii бурi.

Дожидае i Прiська своеi. От же немае!.. А думки, як черва, ворушаться в головi, точать ii хворе серце, пiдрiзують немощну силу.

От уже третiй день вона думае, як його зiбратися у мiсто? Лягаючи спати, рiшае: завтра… завтра безперемiнно пiду; що б там. А на завтра життя знову станове своi перепони: з чим його туди сунутися, та i в чому?.. I знову думки-муки пиляють ii до вечора; цiлий день, як одну годину, держать ii у своiх мiцних обценьках, щоб увечерi знову вимучити надiю на завтра…

Так, збираючись, i не пiшла. На третiй день з волостi, запихавшись, прибiг староста i напав лаяти.

– Все на нас вернете! – кричав вiн. – А кому се ближче дiло – чи жiнцi, чи старостi? Стидалися б! У мене, може, свого дiла не обкидаешся: щодня за вас, чортiв, у волость тягають, а тут ще i в мiсто iди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смiтнику!..

Через три днi вiн знову прийшов; принiс новi чоботи, клунок солi i платок.

– I грошей, – каже, – п'ять рублiв було, та грошi за подушне у волостi зоставили.

– Там же щось три рублi тiльки слiдувало, – промовила Прiська.

– То не мое дiло. У волостi зоставили. Пiди сама та й довiдаешся. Староста пiшов. Прiська глядить на приноси – он що тепер вiд ii Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошпе прикладае вогню до печеного, – роздивляючись, вона докладае матерi:

– I платок новий купили батько, i чоботи… та якi ж маленькi та гарнi! Кому ж то се? А це – сiль. Ще i в клунковi щось е.

Вона вийняла щось заверчене в папiр i почала розгортати. Очi ii розгорiлися, коли вона наглядiла аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкi, з хрестиками на привiсках.

– Дивiться, мамо, що батько менi купили, – показуе вона матерi.

Прiська тiльки струснулась i одвернулася… iй гiрко було слухати доччину радiсну мову, iй боляче було дивитися на ту куплю… У вiщо вона iй обiйшлася? Чого iй тепер стое? Вона каменiла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно i як воно взялося!..

Пройшов ще тиждень.