Повія

Оце, дивись, Пилип товар погнав до водопою, а Прiська – хвiть вiдра! – i собi побiгла по воду… Або кинеться Прiська за топливом в огород, а Пилип уже тут i вродився!.. Уже Прiсьцi i одбуток вийшов, а Прiська все не йде вiд Грицька з двору i все бiльше та бiльше жалiеться Пилиповi, яка Хiвря сердита. Одного разу збiглися вони уночi в садку пiд яблунею. Пилип яблука стерiг, а Прiська… чого Прiська тут опинилася? – i досi не знае, а може, й забулося… Не забулося тiльки Прiсьцi, як тii ночi цiлував Пилип i без того ii гаряче лице, як клявся, що вiн ii кохае i довiку буде кохати; як обiцявся, що, тiльки вони поберуться, вiн вибудуе нову хату, i як вони заживуть своiм господарством.

Прiська не згоджувалася, бо Пилип крiпак. «Хiба крiпаки не люди? – спитав вiн. – I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею…» Подумала Прiська, погадала: за нею ii сирiтська доля – гола, боса й простоволоса, а попереду… нужда та недостачi, довiчна робота на чужих, довiчна праця… Добре ж, поки здоров'я, поки сила служе; а як занедужа, от як недавно трапилося? Без роду, без пристановища – хоч пiд тином складай руки. Правду Пилип каже: i крiпаки живуть на землi, а не пiд землею… I вона згодилася. Пiшли до управителя, а управитель не тiльки не заборонив, а ще й похвалив за те, що вона не злякалася крiпацтва. Казав, що то, може, у других панiв крiпацтво страшне, а в iх… вiн i хату нову обiцяе, i город, i поля на нове господарство. У першу недiлю вони й побралися. Хоч управитель i збрехав, надававши таких обiцянок, та хiба не все рiвно Прiсьцi робити? Що робила купцям, жидам, то тепер – на пана: уiжджена коняка везе, не зупиняючись. Та й управитель таки не зовсiм збрехав: хоч не дав вiн городу й новоi хати, зате велiв жити сусiдами з Грицьком; все ж у iх свое господапство. Грицько, правда, лаеться: де не вiзьметься яке ледащо, та все на його шию! Хiвря славить Прiську на всю Мар'янiвку: i сяка, i така, i нетiпанка, i нечепуруха!.. Та сiлькiсь: нi Пилиповi, нi Прiсьцi не привикати до лайки. Живуть вони собi удвох тихо та мирно… Через рiк уродився iм син Iвась, на другий – дочка Христя. Iвась не видержав – полiг, а Христя очуняла – росла собi. I то матерi утiха: виросте – помiч буде. Так пройшло тринадцять лiт; на чотирнадцятому iх звеселила чутка про волю. То не була глуха чутка, яка завжди ходила помiж крiпаками, а справжня звiстка – про неi i пiп читав у церквi. Зiтхнули вiльнiше Пилип i Прiська: тепер же то вони поживуть на волi! Через два роки i сама воля прийшла.