Роман про людське призначення

Зрештою, тодi, коли Перекотигора з Лельком Погорецьким розмальовували стiни в «Щербатому мiсяцi», куди до них навiдалися Тарас Нагiрний iз Славком Безбородьком, вiн так дуже й не перечив проти мудрувань Славка, знаючи, що коли той розпалиться (а це в Славка останнiм часом траплялося дедалi частiше, в нього одразу ж почнуться видiння, пiсля яких вiн мiсяць не пiзнаватиме знайомих, заслiплений кiнцесвiтнiм розвитком подiй, хоча Славко однак уже не чув жодноi зауваги Перекотигори, ходячи на головi перед Дзиндрою, котрий зовсiм того й не вимагав вiд Славка, а лише спитав, чи вiн не боiться висоти, що Славко й заходився демонструвати, вибалянсовуючи в повiтрi ногами, аби Дзиндра наочно переконався, яка в нього, Славка, мiцна голова, котра не запаморочиться над хочби й яким стрiмким проваллям, що над ним Славко ладен був iти, оскiльки розтинати грудьми хмари – це зовсiм не те, що проникати крiзь мури, бо саме тодi, як Тарас Нагiрний, жартуючи, простягнув Перекотигорi блакитнi уламки з рога достатку, що ним Тарас послуговувався, як пивним кухлем, який йому подарувала на баварському карнавалi вiд чобiток до зачiски узiркована фортуна i який – через Тарасову необережнiсть, оскiльки саме цим небесним рогом достатку йому довелося вiдбиватися вiд гевалiв, котрi тягли його в авто, звiдки лише завдяки появi Дениса Оленишина не встигли вивалитися червоним людоловам на пiдмогу ще двi кадебiвницькi пики, щоб серед карнавального шаленства на очах нетямущоi публiки викрасти Тараса так, як викрали професора Чернецького, – пiд час запеклоi колотнечi смертних, не здатних вiдрiзнити суттеве вiд тлiну й блискiток, дiстався Аiдовi, що мусiв виправити легковажнiсть фееричноi панянки, лишивши Тарасовi на згадку про рiг достатку самi блакитнi скалки (за допомогою котрих роком пiзнiше Артем Нирчук помандрував до Казахстану, шукаючи своiх рiдних, а звiдти до таборiв Мордовii й Сибiру, куди загнали усю Украiну, якiй з ласки старшого брата забракло мiсця на «нашiй не своiй землi», щоб у Кингирi пiд кадебiвницькими танками, киненими проти безборонних полiтв’язнiв, що не втратили людськоi гiдности, лишитися розчавленим шматком м’яса разом iз Одаркою Гончак та Уляною Іволгою, колишньою Атремовою ще цибатим пiдлiтком-зв’язко- вою, яку за незалежну Украiну новi ощасливлювачi людства засудили до розстрiлу, а тодi страту замiнили двадцять п’ятьома роками каторги, – а непитущий Пилип Щербакiвський заходився вчащати до погребка, аби щовечора перекинутися словом iз небiжчицею Михайлиною, котра