Роман про людське призначення

Властиво, на словi «насильство» Федiр, який зосереджено трудився збагнути, чому Перекотигора так докладно вимальовуе перед полiцаями ритуал поховання понад двi тисячi рокiв тому зiгнилих iмператорських конкубiн (щоправда, згодом Федiр не був певен, чи не пiдключилося до Перекотигориного голосу радiо), крiзь свое базiкання, як начинку в пирiжку, простягаючи Федоровi рятiвну кладку (цю кладку Федiр так вiдчував, нiби вона променювала з самоi Перекотигориноi душi, хоч i не тямив, чому Перекотигора так стараеться), аби вiн, Федiр, вибрався на сухе, i тому на перехреснi запити полiцаiв, коли вiн востанне розмовляв з Ігорем Кам’янецьким (тiеi митi у Федоровiй пам’ятi i спливли Перекотигоринi розходження з Ігорем, якi первiсно виникли з ненаситного кокетства миршавоi Христi, що затялася iх посварити, аби мати навколо себе двох Іванiв-покиванiв, а тодi, завдяки Пеоекотигоринiй нетерпимостi в любовних справах, – бож так Перекотигорi не бракувало витримки, – поширилися, – а це й навiяло Федоровi проти його власноi волi пiдозру, чи не допомiг Перекотигора, бува, перебратися Ігоревi до прадiдiв, – й на Ігорiв характер, звички й свiтогляд, пiдмiнований, за висловом Перекоти- гори, трухлявою iронiею, якою Ігор iнколи, може, й зловживав, ховаючи за словесними колючками надто чутливе, беззахисне нутро), Перекотигора, як крiликiв з фiглярського капелюха, витягае з рота нескiнченнi назви рослин, аж Федоровi мигтить в очах, бо йому в мозку починають проростати нетреби, Іван-трава, ведмеже вухо, якiрцi, собачi петрушки, приворотень, заячий канупер, скусiвник, марунка, петровi батоги, а Перекотигора балакае й балакае, розчавлюючи всiма цими пижмами, бедринцями й шоломницями будь-яку згадку про Ігоря, заради якого iх i зiбрали до полiцii, оскiльки Ігорева мати, що на цю страшну вiстку прилетiла з Австралii, куди й Ігор мав невдовзi повертатися, ще тодi твердила, що то пiдступне вбивство, адже вона дослiвно напередоднi отримала докладного листа вiд сина, якого не могла написати людина, яка носиться з думкою покласти край своему iснуванню (зрештою, хiба вона, мати, не знала своеi дитини? Чи ж вiн би таке вчинив? Та й чи випозичав би Ігор перед смертю латинську друкарську машинку передруковувати свою дисертацiю, якби вiн носився з думкою вiдiйти з цього свiту?) – Федiр саме тодi зауважив (усерединi все зупинилося, а тодi крiзь легенi почали падати куснi вогню, але вiн зусиллям волi якось зупинив цей обвал), що в Ілька фосфоризують очi точнiсiнько так, як вони фосфоризували в Т