Сойчине крило

Прилетiла Ворона, бачить, що однiеi дитини нема, покракала, покракала та й перестала, бо що мала робити? А на другий день глядь: уже й другоi дитини нема; минув тиждень, а Воронинi дiти, ще й не опiрившись, усi пощезали. Що вже кракала та нарiкала стара Ворона— нiщо не помогло. Прийшлося нести ще раз яйця i висиджувати iх знов. Та ба, i за другим разом сталося таке саме лихо. Як тiльки Вороненята повикльовувалися i мати полетiла шукати для них поживи, Гадюка день у день вилазила на вербу i брала собi одно Вороненя за другим.

Та ось раз пiдгледiла Ворона, хто ii ворог тяжкий. Побачила Гадюку, коли та брала ii останне Вороненятко. То-то крику було на все поле! Та що з того!

Хоч Ворона, стоячи бiля входу до Гадючиноi нори, надривала собi горло, лаючи та проклинаючи погану розбiйницю, Гадюка в норi хрупала собi ii дитинятко i почувала себе безпечно, знаючи, що Ворона iй не може нiчого зробити.

Помiркувала й сама Ворона, що крик i плач нi до чого не доведуть, i пiшла до куми Лисички, що недалеко в крутому березi мала свою домiвку, просити поради.

– Ой, кумонько, – мовила Ворона, – порадь менi, що маю робити з поганою сусiдкою, чорною Гадюкою? Живе в тiй самiй вербi, що й я, та на мое лихо! Два рази вже я висидiла дiточок, i обидва рази ота злодiйка повитягала менi iх з гнiзда i пожерла! А я нiяк не можу дiстати ii в тiй норi.

Подумала Лисичка, головою похитала, хвостиком помахала та й каже:

– Тут, кумонько, силою нiчого не зробиш, тут треба пуститися на хитрощi.

– Та я те й сама бачу, – мовила Ворона, – коли-бо собi на лихо нiякоi хитростi не можу придумати.

– Я тобi, кумо, ось що скажу. Ось тут до рiки часто царська дочка приходить купатися. Пiдстережи ти ii, а коли царiвна положить на березi золотий ланцюжок або iншу яку блискучу рiч, то ти вхопи ту рiч i лети з нею, але так, аби царськi слуги бачили тебе. Вони будуть кричати i бiгти за тобою, а ти лети просто до верби i кинь ту рiч у Гадючине дупло, а сама лети геть.

Послухала Ворона Лисиччиноi ради. Як тiльки царiвна прийшла купатися i роздяглася на березi та положила на пiску свiй блискучий золотий ланцюжок, Ворона прилетiла та й хап той ланцюжок у дзьоб i давай тiкати. Побачили царськi слуги, з криком кинулися за Вороною, а та простiсiнько до своеi верби, кинула ланцюжок у Гадючину нору, а сама сiла собi на iншiм деревi поблизу та й дивиться, що з того буде.

Прибiгли слуги до верби.