Сойчине крило

В його головi блиснула щаслива думка, як би йому й самому вiд смертi врятуватися i всiх звiрiв позбавити вiд цього лютого та безумного Ведмедя. І, вже не плачучи й не зiтхаючи, а щодуху бiжачи, вiн поспiшив до Ведмежого барлогу.

Було вже надвечiр. Ведмiдь весь день сидiв у своему барлозi та ждав, коли звiрi пришлють йому когось на обiд. Ждав i не мiг нiкого дiждатися. Голод почав йому докучати, й разом з голодом почала злiсть пiдступати пiд серце.

– Що ж це значить! – ревiв Ведмiдь. – Що вони собi думають? Чи забули про мене, чи, може, iм здаеться, що одною Вороною я маю бути два днi ситий? О проклятi звiрi! Коли менi за хвилину не прийде вiд них страва, то клянуся, що завтра чуть свiт вирушу до лiсу й повидушую все, що в нiм е живого, й одного хвоста не лишу!

Та минала хвилина за хвилиною, година за годиною, а страва не йшла.

В такiм настроi застав його Заець.

– Що ти собi думаеш, що так пiзно приходиш? Що я через тебе, такого комара, повинен цiлий день голодувати? – закричав на нього Ведмiдь.

Затремтiв Заець, почувши Ведмежий крик i лютi Ведмежi слова, та за хвилину отямився i, ставши на заднi лапки перед Ведмедем, промовив як мiг найчемнiше:

– Вельможний пане! Не моя в тiм вина, що так пiзно приходжу. І звiрi не виннi. Нинi, в день твоiх iменин, вони, ще вдосвiта зiбравшися, вибрали для тебе нас чотирьох, i ми всi вiтром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нинi добрий обiд.

– Ну i що ж? Чому ж так пiзно приходиш i де останнi трое? – запитав Ведмiдь.

– Трапилася нам дуже погана пригода, – промовив Заець. – Гадаючи, що в лiсi нема iншого пана, крiм тебе, йдемо собi спокiйнiсiнько стежкою, коли враз iз укрiпленого кам’яного замку вискочив величезний Ведмiдь та й до нас.

«Стiйте!»– кричить. Ми стали.

«Куди йдете?» Ми розповiли по правдi.

«Го, го! – крикнув вiн. – Нiчого з того не буде. Це мiй лiс, i я не дозволю, щоб ви своiм м’ясом годували якогось приблуду.

Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нинi твоi iменини, що дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обiду, та де тобi, й слухати не хоче.

«Я тут пан! – кричить. – І я один маю на вас право, i нiхто менi тут не смiе заперечувати».

І взяв нас усiх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе.