Записки Кирпатого Мефістофеля

Андрiйко помалу злазить з моiх колiн i, коли вже стоiть долi, простягае менi руку. Я усмiхаюсь, потискую ii й випускаю. Андрiйко цiлуе матiр i виходить.

Соня сiдае проти мене, становить лiктi на стiл i, з’еднавши кiнцi пальцiв, говорить:

– Менi, Якове, треба побалакати з тобою.

Коли за дверима iдальнi зникае маленька постать, я стаю самим собою. Присуваю попiльничку, закладаю ногу на ногу й одкидаюсь на спинку стiльця.

– Слухаю з охотою.

– Я прохала би серйознiше вислухати.

– Серйознiше вiд мене може бути хiба тiльки iдейний вегетарiанець.

Соня деякий час мовчить, немов би занята своiми пальцями. Нiс у неi не Андрiйкiв – правильний, суховатий, з рожевими, рухливими нiздрями. У Сосницького теж не Андрiйкiв – м’ясистий, важкий; нiздрi, неначе цвяшком проткнутi. Менi здаеться, найвiрнiше дзеркало душi людини не очi, як гадають, а нiс. Бувають носи добрi, злi; м’якi, твердi; важкi, легковажнi; хитрi, простодушнi.

Соня зводить на мене Андрiйковi голубувато-сiрi очi й тихо говорить:

– Не ходи до нас.

Всерединi штовхае менi щось боляче, але я, не перестаючи усмiхатись, злегка дивуюсь i кажу:

– Досить несподiвана гречнiсть. Чому ж то так?

– Гречностi покиньмо. Тому, що твое… тому, що ти погано впливаеш на всiх нас. Дмитро при тобi розпускаеться, нервуеться. Андрiйко стае неслухняним, вередливим. Я також не легко почуваю себе з тобою. Краще нам не бачитись.

Я мовчу й усмiхаюсь. Нiс у Сонi вiд хвилювання блiдне й губи стають ще тоншими, лице робиться сухим, колючим.

Менi власне треба б встати й пiти.

– Чу-удно… – кажу я, струсюючи попiл з цигарки й роздрiбнюючи кiнцем цигарки сiреньку грудочку. – Чу-удно. А я гадав собi, що впливаю на вас, як найблаготворнiше. Друг дому. В справжньому смислi цього слова, без лапок!..

– Ти, мабуть, не вiд того, щоб i в лапках бути другом?

Злiсть ii не зовсiм зрозумiла.

Соня поривчасто змахуе руки зi столу й нервово чепурить волосся. На мене не дивиться, але я почуваю, що вона чекае вiдповiдi на цi слова.

– Через що ж раптом така постанова? Цiлий рiк буваю й нiчого, i… так несподiвано?..

Строго похмурюе своi милi, широкi брови i, дивлячись убiк, вже майже спокiйним, звичайним сухим тоном каже:

– Бо ця постанова давно вже назрiла. Я хочу сказати тобi одверто… Ти – людина глибоко ненормальна, негарна й жорстока. Ти хитрий i вмiеш ховати себе, але тебе все ж таки видно.