Записки Кирпатого Мефістофеля

Вiн короткий, куций, з круглою головою; я – довгий, чорний, з довгастим лицем, гострою борiдкою i густими бровами, похожими на двi лахматi гусеницi. Нiс у мене не кирпатий, а качиний, широкий i плескуватий на кiнцi, з довгими нiздрями. За все лице i постать мене називають Мефiстофелем, а за нiс – Кирпатим Мефiстофелем.

Нечипоренко натяга поганеньке, кремового кольору, пальтичко, пiдiймае комiр i чекае на мене, тримаючи в руцi круглу шапку рудого, собачого кольору. Коли я одягаю цилiндра, що довгою строгою смугою одбивае свiтло електрики, я видаюся велетнем поруч з Нечипоренком.

– А вам не було занадто тепло в Сибiрi в цьому пальтi? – киваю я Нечипоренковi на його легесеньке пальто, натягаючи рукавички.

Нечипоренко знов не то вихиляеться, не то протягаеться i, смiючись, говорить:

– Е, там у мене шубка була! Тут треба було трошки, тее-то як його, заставити, значиться…

Вiн любить називати деякi речi зменшеним iменем: шубка, жiночка, дiточки, грошенята.

На вулицi запах весни чуеться дражливо-гостро.

Над бульваром повисла безвуха, лиса голова мiсяця й розсiяно усмiхаеться. Тополi, як два ряди величезних вiникiв, стоять непорушно. Крiзь прозорi вершечки iх видно блакитно-срiблястi хмаринки. Внизу пiд тополями бренять балабайки й хiхiкають незримi парочки. Побiч тротуару дзюркотить вода, а на бруку ще лежить брудний, потовчений снiг, подiбний до шоколадноi халви.

– Так-так, от уже й весна!.. – зiтхае Нечипоренко. Я почуваю, що вiн це говорить тiльки для того, щоби почати розмову про роботу.

Я переходжу на бульвар i сiдаю на лавочку, нiчого не кажучи Нечипоренковi й не питаючи його, чи хоче вiн сидiти.

– Атож, атож, весна, – кажу я. – Чудесна пора. А пам’ятаете, як ми колись у таку пору революцiю пущали? Так-так. Ну, так значиться роботу? Чудесно, можна. Це можна, можна. Що ж ми вам придумаемо? Тiлько отщо, голубчику: я вже з вас наперед вiзьму слово, що ви триматимете в секретi нашу розмову. Дiло наше, знаете, професiональне, адвокатське. Людина ви, я знаю, конспiративна, але попередити треба.

Мiсяць одсунувся до будинкiв i звiдти дивиться менi в лице. Пахне мокрими кущами та торiшнiм листям. Голова горить вiд безсонноi ночi. Соня чекае на мене. Тепер ще нема восьмоi, значить, Андрiйко ще не спить.

– Я не розумiю… А втiм, даю, розумiеться, слово.

– От i добре. Значить, даете. Ну от. А роботу поки що ми вам примудруемо таку. Часово, звичайна рiч, так, щоб перебитись. Знання нiякого не треба.